Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Слухаю, сер.
Капітан Блек притулився обличчям до ілюмінатора. Ніхто не сказав би, що це обличчя належить не сорокарічному чоловікові, а вісімдесятирічному дідові.
- Ось що ми зробимо, Ластігу. Ви, я і Гінкстон підемо в місто. Всі інші залишаються в ракеті. Коли з нами щось трапиться, вони принаймні помстяться за нас. Краще хай гинуть троє, ніж увесь екіпаж. До того ж вони зможуть попередити наступну ракету. На різдво вилітає, здається, ракета каштана Уайльдера. Якщо місцеві жителі вороже поставляться до нас, наступну ракету треба буде як слід озброїти.
- Та ми теж непогано озброєні. Ми взяли з собою цілий арсенал.
- Накажіть людям стати біля гармат. Ластіг і Гінкстон, за мною. Усі троє пішли у нижній відсік, до зовнішнього люка.
Надворі стояв чудовий весняний день. На квітучій яблуні щебетала якась пташка. Коли вітер колихнув зелені віти, на землю посипався дощ білих пелюсток, і повітря сповнилося ніжними пахощами. Десь у місті хтось грав на піаніно. Приємна лагідна музика звучала то голосніше, то зовсім затихала. Капітан одразу впізнав мелодію пісні “Прекрасна мрійниця”. Ще десь рипів старий грамофон. Гаррі Лодер співав “Блукаючи в сутінках”.
Троє землян стояли біля корабля. Вони на повні груди ковтали ріденьке повітря, а коли нарешті рушили, то пішли повільно - щоб не втомитися.
На грамофоні перемінили пластинку:
Ластіг затремтів, мов у пропасниці. Дрож пройняв і Семюела Гінкстона.
Безхмарне небо дихало спокоєм. Десь поряд у тінявому ярку дзюркотів струмок. Чути було, як дорогою поторохкотів віз.
- Слухайте, сер, - порушив мовчанку Семюел Гінк-стон. - Мабуть, це правда, що польоти ракет на Марс мали місце ще перед першою світовою війною!
- Ні.
- А як ви інакше поясните, що тут є оці будинки, залізні олені, піаніно, музика? - питав Гінкстон, беручи для переконливості капітана за лікоть і зазираючи йому в лице. - Чи не могло статися, що десь року дев’ятсот п’ятого люди, які ненавиділи війну, таємно домовилися з ученими, збудували ракету та й переселилися на Марс?
- Ні, ні, Гінкстоне.
- Чому ж ні? Тодішній світ дуже відрізнявся од нашого. Таку експедицію можна було спорядити потай, тоді зробити це було значно легше, ніж тепер.
- Ні, вони не могли збудувати таємно від усіх таку складну річ, як ракета.
- Люди тут обжилися і, цілком природно, спорудили собі будинки, подібні до тих, у яких вони жили на Землі. Адже вони привезли з собою і земну культуру.
- І вони жили на Марсі всі оці довгі роки? - запитав капітан.
- Так, жили в мирі й спокої. Можливо, вони здійснили кілька польотів, щоб одразу можна було заселити ціле містечко, а потім перестали літати, боячись, щоб на Землі не дізналися про їхню таємницю. Ось чому містечко має такий старосвітський вигляд. Проте не знаю, як ви. а я не помітив жодної речі, яка була б зроблена після 1927 року. А може, сер, ракетні подорожі відбувалися значно раніше, ніж ми думаємо? Чого доброго, вони розпочалися кілька століть тому в якійсь глухій частині земної кулі, і про них знала тільки жменька людей, які перелетіли на Марс, а потім протягом століть час від часу навідувалися на Землю.
- Коли я слухаю вас, ця теорія здається мені майже прийнятною.
- Це цілком природно. А докази матимемо незабаром. Нам залишається знайти людей, і ми про все довідаємося.
Густа зелена трава заглушала їхні кроки. Її щойно скосили, і від неї йшли приємні пахощі. Незважаючи на свої сумніви, капітан Джон Блек відчував, як його душу обіймає великий спокій. Вже років із тридцять йому не доводилося бувати в такому містечку, і дзижчання весняних бджіл видалося йому наймилішою музикою, а оновлена весною природа була наче бальзамом для його душі.
Вони ступили на ґанок. Кроки луною відбились од дощаної стелі. Крізь двері видно було бісерну завісу, кришталеву люстру і картину Мексфілда Періша, що висіла в рамці над зручним кріслом. У будинку затишно пахло старими речами й горищем. Чути було, як подзвонювали шматочки льоду об стінки глечика для лимонаду. Була спека, і десь на кухні готували холодний ленч. Високий приємний жіночий голос щось наспівував.
Капітан Блек потягнув шнурок дзвінка.
В холі почулася легка жіноча хода, і з-за бісерної завіси визирнуло добродушне обличчя сорокарічної жінки, одягненої в сукню фасону, мабуть, року 1909.
- Ви щось хотіли? - запитала вона.
- Вибачте, будь ласка, - невпевнено почав капітан Блек. - Але ми шукаємо... тобто, чи не могли б ви нам допомогти... - Капітан збентежився і замовк.