Казки народів світу

Королевич не встиг щось на це відповісти, коли озвалася гладка жінка котрогось велетня, що стояла обік, — у неї було лише одне око, та й те на підборідді.

— А з нього був би ласенький шматочок мені на вечерю!

Її слова велетні привітали дружним гучним сміхом, що розкотився, наче грім.

— Та він же такий мізерний — його й на один кусень не стане, — зауважив інший велетень.

— Дарма, — заперечила та сама велетка. — Я його швидко відгодую.

На тому й зійшлися — що вона візьме на себе турботу про королевича.

Бідолашний королевич був страшенно переляканий, і спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кінець кінцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогні, він вирішив, що краще вже їсти, аніж згоріти на попіл.

І так минали дні один за одним, а в замку Тренкоса королівна Медб усе чекала й чекала, хоч ніхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третій.

Одного вечора королевич сидів на самоті тяжко зажурений, бо велетка сказала, що він уже в сам раз погладшав, щоб його з’їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обід. Отож сидить він, похнюплено думає про свою долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. І зразу ж згадалось йому все про королівну Медб та велетня Тренкоса, і він аж спаленів із сорому.

— Я прийшов не заради тебе, — суворо сказав йому кіт. — Ти заслужив, щоб тебе з’їли. Але королівні Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже більш ніколи не прийду тебе визволяти. Вранці ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Мені ж зараз пора йти — я чую, як вертається велетка.

З цими словами він зник — так само несподівано, як і з’явився.

Велетка, увійшовши до королевича, сказала йому таке:

— Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш — тобі все буде дозволено.

— Коли так, — сказав королевич, — то я хотів би зійти на берег і востаннє помилуватись морем.

— Добре, завтра вранці й сходиш, — погодилась велетка.

— Дякую, — відповів королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря.

Ніч тяглася так довго, що здавалось, їй кінця не буде, але нарешті край неба спалахнуло перше сяйво світанку. Королевич поспішив надвір і хутенько спустився до берега. На березі він кинув у воду третій, останній клубок, і той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срібний човник, прудкий, як морська ластівка. Коли човник підплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, і невдовзі острів хижих велетнів змалів удалечині і зробився дрібненькою цяточкою на обрії.

Човник плив прямо вперед цілий день і цілу ніч, і коли остання зірка поблякла в небі й перший навскісний сонячний промінь торкнувся землі, спраглої світанку, човник врізався носом у берег мальовничого зеленого острова.