Таємна троянда

— Не знаю, скільки поколінь тому ми, ті, хто нині є чаплями, були вченими мужами короля Леаґайре[49], — ми не полювали, не воювали, не слухали повчань друїдів, і навіть любов наша, якщо нам взагалі випадало любити, палала недовго. Друїди та поети не раз розповідали нам про нового друїда на ім’я Патрік, і мало не всі вони лютували на нього, а дехто вважав, що його вчення — просто вчення про давніх богів, тільки що викладене через нові символи, і не один виступав за те, аби поставитись до Патріка прихильно, — але ми хіба позіхали, слухаючи їхні розповіді. Нарешті вони прийшли до нас, гукаючи, що Патрік іде до королівського палацу і почне там з ними диспут, але ми не схотіли прислухатись до жодної зі сторін, бо ж були заклопотані диспутом про чесноти довгого і короткого віршових розмірів; не збентежились ми й тоді, коли друїди та поети проминули наші двері з чарівними паличками під пахвами, прямуючи до лісу, аби заступити Патрікові дорогу; не схвилювались і тоді, коли вони повернулися серед ночі в розідраних шатах, розпачливо лементуючи, бо цокотіння наших ножів, якими ми різьбили оґамічні[50] знаки та викладали свої думки, сповнювало нас спокоєм, а диспут наш сповнював нас радощами; не стривожились ми навіть тоді, коли вранці повз нас ринули юрби народу, аби послухати, як дивний друїд проповідуватиме заповіді свого Бога. Юрби сунули й сунули, і тоді один із нас, відклавши ножа, аби позіхнути й потягтись, почув голос, що лунав удалині, і здогадався, що то друїд Патрік проповідує в королівському палаці, — але наші серця залишалися глухими, і ми різьбили й дискутували, читали й тихенько пересміювались між собою. Незабаром ми почули, як до нашої обителі наближаються кроки численних ніг, і ось у дверях стали дві високі постаті, одна — у білих шатах, друга — у багряних, неначе велика лілія і ваговитий мак, — і ми впізнали друїда Патріка та нашого короля Леаґайре. Ми відклали свої тонкі ножі й уклонились королю, але коли перестали шелестіти наші чорно-зелені шати, до нас озвався не гучний грубий голос короля Леаґайре, а дивний голос, у якому чути було такий захват, ніби промовляв він з-за парапету друїдського вогнища:

— Я, — залунав голос, — проповідував заповіді Творця у королівському палаці та від центру Землі аж до вікон Небес, де панувала цілковита тиша, тож орел ширяв у прозорому повітрі, не ворушачи крилами, і риба плавала у тьмяних водах, не ворушачи плавниками, а коноплянки, волові очка та горобці притримали в густому гіллі спів своїх тріпотливих язичків, і хмари нагадували білий мармур, а річки стали мов нерухомі свічада, і креветки в далеких морських лагунах набрались терпіння на цілу вічність, хоч це й було нелегко.

І коли він поіменно називав цих створінь, то був подібний до короля, який поіменно називає своїх підданих.

— Але ваші тонкі ножі й далі цокотіли — цок-цок! — по дубових жердинах, а що все навколо німувало, то ці звуки повергли ангелів у гнів. О ви, дрібні корінці, побиті взимку морозом, які не пробуджуються до життя, хоч літо притоптало вас незліченними своїми кроками. О люди, непричетні до любови, непричетні до пісні, непричетні до мудрости, які живуть серед тіней пам’яти там, де ангелам годі торкнутися вас стопою, коли вони линуть над вашими головами, і де демонам годі зачепити вас волоссям, коли вони линуть попід вашими ногами, — я накладаю на вас прокляття і перетворюю вас на притчу во язицех: і станете ви сірими чаплями, і стоятимете в задýмі по сірих лагунах, і, забувши пломінь зірок і ще не стрівши пломеню сонця, літатимете над світом у ту годину, коли в ньому найбільше зітхань, і ви проповідуватимете іншим чаплям, аж поки й вони уподібняться до вас, і будете ви притчею во язицех на віки вічні, і смерть приходитиме до вас неждано-негадано, адже жодне прозріння не осяє ваших сердець.

Голос старого вченого мужа затих, а контрабандист-фанатик схилився над своєю рушницею, втупивши очі в землю, і марно намагався щось уторопати в цій розповіді, — так він і сидів похилившись, і міг би просидіти ще довго, якби не посмикування вервиці, тож він ураз отямився. Старий учений муж підповз до нього по траві й намагався притягнути хрестик собі до вуст, аби поцілувати.

— Не торкайся моєї святої вервиці, — закричав фанатик і вдарив по довгих зморшкуватих пальцях цівкою свого дробовика. Більше нíчого було боятись, бо старий, зітхнувши, упав горілиць на траву і затих. Контрабандист нахилився і став роздивлятися чорно-зелені шати, бо страх таки почав минати, і він збагнув, що це ж у нього є дещо таке, чого так прагне і про що благає вчений муж, — збагнув тепер, коли святій вервиці нічого не загрожувало, а страх його майже пропав; і він, напевно ж, подумав, що якщо цей великий плащ і тоненький обтислий плащик під сподом — теплі й без дірок, то святий Патрік зніме з них прокляття і зробить їх придатними для людського вжитку. Але чорно-зелені шати все вислизали йому з пальців, хай би як він до них брався, і поки Майкл Бруен все ніяк не міг вийти з дива, над лагуною повіяв легкий вітерець і стер старого вченого мужа та все його старовинне вбрання на порох, і ця купка пороху все маліла й маліла, аж поки не лишилось нічого, хіба сама шовковиста зелена трава.