Таємна троянда

Маленькі мазанки в Туллаху[51], де братчики звикли молитись, а коли сутінь проганяла їх з полів, то чапіти над різними ремісницькими витворами, стояли порожні, бо люта зима зібрала всю братію гуртом у маленькому дерев’яному будиночку під стіною дерев’яної каплиці, й абат Малатґенеус, брат Голуб, брат Лисий Лис, брат Пітер, брат Патрік, брат Бугайчик[52], брат Білобрисий та ще багато надто молодих, аби заслужити собі прізвиська у великій життєвій битві, сиділи розчервонілі навколо вогнища — хто лагодив вудочки, аби ловити на річці вугрів, хто плів сильця на птахів, хто ладнав поламаний держак лопати чи писав щось у великій книзі, а хто майстрував для неї скриньку, оздоблену самоцвітами, у ногах же в них, на встеленій очеретом долівці, лежали покотом школярі, які колись теж долучаться до братії і яким цей будиночок правив за школу, та й велике вогнище шугало вгору і палахтіло там ради їхньої вигоди, бо ж були вони ще такого ніжного віку. Один зі школярів, хлопчик років восьми-дев’яти на ім’я Оліолл, простягнувся на спині й дивився у дірку в покрівлі, крізь яку виходив дим, та споглядав лагідними, мов у польового звірятка, очима, як зорі то виринають з-за диму, то поринають у нього. Аж ось він повернувся до того братчика, який писав у великій книзі й чиїм обов’язком було вчити дітей, і запитав:

— Брате Голубе, до чого кріпляться зорі?

Братчик, потішившись такою великою допитливістю найтупішого зі своїх учнів, відклав перо і відповів:

— Існує дев’ять кришталевих сфер, і до першої кріпиться Місяць, до другої — планета Меркурій, до третьої — планета Венера, до четвертої — Сонце, до п’ятої — планета Марс, до шостої — планета Юпітер, до сьомої — планета Сатурн, — це мандрівні зорі, до восьмої ж сфери кріпляться зорі нерухомі, а от дев’ята сфера — це сфера субстанції, на яку повіяв подих Божий під час сотворення світу.

— А що вище? — запитав малий.

— Вище немає нічого, вище — Бог.

І тоді хлопчик перевів погляд на самоцвітну скриньку, де мерехтів у світлі вогнища один великий рубін, і знову запитав:

— Чому брат Пітер вправив збоку на скриньці великий рубін?

— Рубін — це символ Божої любови.

— Чому рубін — це символ Божої любови?

— Бо він — червоний, наче вогонь, вогонь же спалює все, а де немає нічого, там Бог.

Малий поринув у мовчанку, але невдовзі сів і сказав:

— Надворі хтось є.

— Ні, — відказав братчик. — Це лише вовки, я ще раніше чув, як вони шастають навколо будинку по снігу. Тепер вони дуже полютішали, бо зима жене їх із гір. Учора ввечері вони вдерлися до кошари й поцупили багато овець, і якщо ми не будемо пильні, то вони пожеруть їх усіх.

— Ні, це кроки чоловіка, бо вони важкі, хоч мені чути й вовчі кроки.

Не встиг Оліолл договорити, як хтось тричі постукав, але не дуже гучно.

— Я піду відчиню, бо хтось там, певно, дуже змерз.

— Не відчиняй, бо це, либонь, вовкулака і він може всіх нас пожерти.

Але хлопчик уже відсунув важкий дерев’яний засув, і всі, переважно поблідлі, обличчя повернулись до дверей, які поволі відчинялись.

— Він має вервицю та хрестика, він не може бути вовкулакою, — сказав малий, щойно до хати ввійшов якийсь чоловік — сніг поналипав на його довгу кошлату бороду та скуйовджене волосся, що спадало йому на плечі й мало не сягало пояса, і сипався з подертого плаща, який ледве що прикривав його висохле смагляве тіло, — ввійшов і обвів присутніх лагідним захопленим поглядом. Ставши неподалік від вогнища і спинивши врешті погляд на абаті Малатґенеусі, незнайомець вигукнув:

— О благословенний абате, дозволь мені підійти до вогню, і погрітись, і просушити собі бороду, волосся та плащ, запорошені снігом, аби я не замерз у цих горах на смерть і не прогнівив Господа свавільним мучеництвом.