Ностромо. Приморське сказання

Їй завжди було шкода людей, охоплених ностальгією.

Чарлз Ґулд — уродженець Костаґуани, як і його батько, худорлявий і високий, з вогненно-рудими вусами, точеним підборіддям, ясно-блакитними очима, золотаво-каштановим волоссям, тонкими рисами обличчя та свіжим рум’янцем — мав такий вигляд, ніби щойно прибув з-за океану. Його дід збройно боровся за незалежність під проводом Болівара[45] у складі того англійського легіону, якому на полі бою в Карабобо віддав честь сам великий Визволитель, назвавши їх рятівниками своєї батьківщини. За часів Федерації один із дядьків Чарлза Ґулда був обраний президентом тієї-таки провінції Сулако (іменованої тоді державою), а згодом його поставили під церковний мур і розстріляли за наказом несамовитого уніоністського генерала Ґусмана Бенто. Того самого Ґусмана Бенто, який, ставши згодом довічним президентом, зажив лихої слави через свою люту й нещадну тиранію, і слава ця сягла епогею в народній легенді про явлення кривавого привиду, чиє тіло забрав сам диявол власною персоною, викравши його з цегляного мавзолею в наві церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що в Санта-Марті. Принаймні так священники пояснювали зникнення тіла босоногій юрбі, яка в побожному страсі ринула в храм, аби повитріщатись на діру в стінці потворної цегляної скрині перед великим вівтарем.

Крім дядька Чарлза Ґулда, лихої пам’яті Ґусман Бенто стратив ще силу-силенну людей, але саме завдяки родичеві — мученикові в ім’я аристократії — олігархи Сулако (це за фразеологією часів Ґусмана Бенто, — а тепер вони звуться «бланко» і відмовились від ідеї федералізму), тобто родини чистокровного іспанського походження, вважали Чарлза за свого. З такою-от сторінкою в родоводі годі бути чистокровнішим костаґуанеро, ніж дон Карлос Ґулд; а втім, у нього була така характерна зовнішність, що простолюд називав його не інакше як «інґлез» — англієць із Сулако. Він більше скидався на англійця, ніж якийсь випадковий турист, на кшталт прочанина-єретика, — та в Сулако таких і не бачили. Він більше скидався на англійця, ніж молоді залізничні інженери з новоприбулої партії, ніж будь-який персонаж із мисливських картинок у номерах «Панча»[46], що доходили до вітальні його дружини з двомісячним, чи й більшим запізненням. Тим-то і вражало, що він аж так природно говорив іспанською (кастильською, як кажуть місцеві) чи індіанським діалектом тубільців — без жодного англійського акценту. Та було щось таке невитравне в усіх цих костаґуанських Ґулдах-предках — визволителях, першопрохідцях, кавових плантаторах, комерсантах, революціонерах, — що він, єдиний представник третього покоління у Південній Америці, де склався свій особливий стиль верхової їзди, й далі скидався на достеменного англійця навіть верхи на коні. І це не глузлива характеристика в манері Llaneros — мешканців великих рівнин, — які гадають, що ніхто у світі, крім них, не знає, як треба сидіти в сідлі. Чарлз Ґулд, якщо вжити доречний тут пишномовний вислів, їздив верхи, мов кентавр. Верхова їзда не була для нього одним із видів спорту, — то була природна навичка, як-от прямоходіння для всіх здорових духом і тілом людей; але все одно, ідучи легким чвалом до копальні по узбіччю второваної волами та возами дороги, він мав такий вигляд у своєму англійському одязі та в імпортному сідлі, неначе тільки що приїхав до Костаґуани легкою швидкою pasotrote[47] прямісінько із зелених лук на другому боці світу.