Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
Тож як воєнний міністр він супроводив диктатора. З цієї важливої нагоди правління ОПСК, працюючи спільно із залізничниками на благо республіки, проінструктувало капітана Мітчелла, аби він передав поштовий пароплав «Юнона» в розпорядження достославної партії. Дон Вінсенте, доїхавши від Санта-Марти до Кайти, основного порту Костаґуани, зійшов на борт «Юнони» і прибув до Сулако морем. А начальник залізничного управління відважно перетнув гори в розбитій diligencia, маючи на меті передусім зустрітися зі своїм головним інженером, який керував завершальною стадією розвідувальних робіт з планування залізниці.
Попри всю байдужість ділової людини до природи, чию ворожість завжди можна подолати за допомогою фінансових ресурсів, його не могли не вразити тамтешні околиці під час зупинки в розвідувальному таборі, облаштованому на найвищій точці, якої мала досягти його залізниця. Він прибув запізно, не встигнув побачити останнього полиску вечірньої заграви на засніженому схилі Іґероти і зупинився на ніч у таборі. Масивні стовпи з чорного базальту обступали, наче портал, ділянку білого плато, яка полого спускалась на захід. У прозорому повітрі верхогір’я все здавалось дуже близьким, зануреним у чистий спокій, немов у невагому рідину, — і головний інженер, стоячи на порозі хатини, мурованої з грубого каміння, і чуйно дослухаючись, чи не їде сподівана diligencia, споглядав зміну відтінків на гігантському гірському схилі; він собі міркував, що в цьому видовищі, ніби в натхненній музичній п’єсі, можна знайти як неймовірну витонченість виразових нюансів, так і приголомшливу велич загального враження.
Сер Джон спізнився і не почув тієї величної беззвучної пісні, яку проспівало серед високих шпилів Сьєрри призахідне сонце. Поки він злазив з переднього колеса diligencia, ледве пересуваючи неслухняні ноги, і обмінювався рукостисканнями з інженером, ця пісня розчинилась у безвітряній паузі глибоких сутінків.
Його нагодували в мурованій хатині, подібній до кам’яного куба, з двома отворами замість вікна і дверей; палахке вогнище з хмизу (привезеного на мулі з найближчої долини) горіло надворі, обдаючи жаркими хвилями, а дві свічі у бляшаних свічниках — запалені, як йому пояснили, на його честь — стояли на чомусь подібному до грубого таборового столу, за яким він і сидів праворуч від головного інженера. Він умів бути приязним, і молоді штатні інженери з гладенькими обвітреними обличчями, для яких розвідувальні роботи з планування залізниці мали романтичний ореол перших кроків на життєвій стезі, також сиділи поруч і скромно його слухали, дуже раді бачити таку ґречність від такої видатної людини.
Згодом, пізно вночі, прогулюючись туди-сюди з головним інженером, сер Джон мав з ним довгу розмову. Добре знав його з давніх-давен. Це було не перше починання, на користь якого їхні таланти, такі докорінно відмінні, ніби вогонь і вода, працювали спільно. Поєднання цих двох особистостей з розбіжними світоглядами генерувало енергію, яка слугувала світу, — витончену силу, що могла запустити в рух потужні машини і чоловічі м’язи, а також пробудити у грудях людей безоглядну відданість меті. Не один з-поміж тих молодих хлопців за столом, для яких розвідування маршруту залізниці було те саме, що прокладання життєвої стежки, муситиме зустріти смерть ще до завершення праці. Але праця має бути завершена: сила має бути майже така сама непохитна, як і віра. Хай і не дорівняється їй. У тиші сплячого табору на залитому місячним світлом плато, подібному до величезної арени посеред базальтових стін урвищ на верхів’ї перевалу, дві постаті в грубих пальтах зупинились, і голос інженера чітко проказав:
— Годі зрушити гори!
Сер Джон, піднявши голову, аби простежити, куди вказав рукою його співрозмовник, відчув усю силу цих слів. Білий купол Іґероти виплив з тіней, які стелились по скелях та землі, й нагадував тепер замерзлу водяну бульбашку в сяйві місяця. Усе німувало, аж ось поблизу, за стінкою круглої загороди для таборової худоби, нашвидку складеної з каміння, вдарив переднім копитом і двічі голосно заревів в’ючний мул.
Головний інженер ужив цю фразу у відповідь на обережну пораду шефа, що маршрут, мабуть, можна змінити з пошани до забобонів землевласників Сулако. Інженер був переконаний, що людська непоступливість — невелика завада. Ба більше, подолати її допоможе великий авторитет Чарлза Ґулда, а от на прокладання тунелю попід Іґеротою потрібна титанічна робота.
— Ах, так! Ґулд. Що він за людина?