Іудаїзм і сіонізм
- Автор: Кичко Трохим Корнійович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Жанр: Прочая религиозная литература
Электронная книга - «Іудаїзм і сіонізм». Краткое содержание книги:
У брошурі показуються ідейні джерела і реакційна суть сучасного іудаїзму й сіонізму, викривається антинародна політика єврейських буржуазних націоналістів у країнах капіталу як вірних слуг і зброєносців імперіалізму в боротьбі проти соціалізму і національно-визвольного руху в усьому світі.
Розрахована на широке коло читачів.
________________
Сучасний стан історичного розвитку суспільства характеризується загостренням боротьби між двома ідеологіями — буржуазною і комуністичною. Під прапором антикомунізму об'єдналися всі сили реакції — від американських імперіалістів і західнонімецьких реваншистів до різного роду буржуазних націоналістів і реакційних клерикалів.
Одним з найактивніших загонів антикомунізму є єврейський буржуазний націоналізм — сіонізм. Він часто прикриває свою ворожу ідеологію різними постулатами з іудейського віровчення, яке, як І інші релігії, служило і служить експлуататорським класам.
Прикриваючись вченням іудаїзму, пропагуючи створення єдиної надкласової єврейської держави, лідери сіонізму намагаються довести, що євреї всіх країн становлять наче б «єдину єврейську націю», пропагують класове співробітництво і відвертають увагу трудящих євреїв від сумісної з народами тих країн, де вони живуть, класової боротьби проти своїх і чужих гнобителів, від боротьби за демократичні свободи і мир.
Наклепницькими вигадками про переслідування євреїв та іудейської релігії в Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах сіоністи разом з ідеологами імперіалізму намагаються затьмарити свідомість трудящих євреїв, паралізувати їх волю в боротьбі за соціалізм і комунізм, ведуть пропаганду, спрямовану на підрив єдності народів соціалістичних країн.
У боротьбі проти ідей комунізму сіоністи взяли на своє озброєння не тільки ідеологію єврейського буржуазного націоналізму, а й космополітизм та навіть антисемітизм, маскуючи все це віровченням іудаїзму.
Не останню роль в імперіалістичних і расистських планах сіоністів відіграють реакційні догмати іудейського віровчення про «богообраність» єврейського народу, його зверхність над іншими народами світу, про «землю обітовану», наступний прихід міфічного месії та інші.
Дана брошура має на меті допомогти читачеві, який цікавиться походженням іудейської релігії, розібратися в питаннях ідеології і моралі іудаїзму та його переплетення з сіонізмом — політикою реакційної єврейської буржуазії.
Історію відносин між американським капіталом і сіонізмом легко зрозуміти, якщо взяти до уваги справи мільярдерів Рокфеллерів, які ще кілька десятиріч тому намагались захопити до своїх рук цей шматок землі. У 1919 році, одразу ж після першої світової війни, агент американської нафтової компанії «Стандарт Ойл» і технічний співробітник комісії по розробці плану американської політики для Палестини Йел заявив, що хоч мандат на Палестину одержить Англія, але за допомогою сіоністів господарюватимуть там США.
Коли після другої світової війни виникло питання про дальшу долю Палестини, на сцену виступили різні політичні сили. Імперіалісти США проявляли особливий інтерес до палестинського питання. Великі нафтові американські монополії, які встигли захопити значну частину багатющих нафтових родовищ Близького Сходу, були зацікавлені у створенні в цьому районі держави на чолі з сіоністами.
Намагання американського імперіалізму створити навколо Радянського. Союзу та інших соціалістичних країн повітряні і морські бази ще більше підігріло інтерес керівних кіл США до палестинського питання. Рвучись до економічного і воєнного панування над країнами Близького Сходу, американські імперіалісти рішуче підтримали домагання сіоністських організацій перетворити Палестину в буржуазну єврейську державу.
У 1947 році сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла резолюцію, якою рекомендувалося створити на території Палестини дві незалежні держави — єврейську і арабську, об'єднані економічним союзом. 14 травня 1948 року в Тель-Авіві було проголошено державу Ізраїль, уряд якої одразу ж зайняв агресивну позицію щодо арабів. Почалась війна, в результаті якої Ізраїль приєднав до території, визнаної за ним ООН, площею у 14 тис. кв. кілометрів, ще 6,7 тис. кв. кілометрів, вигнавши понад 900 тисяч палестинських арабів з земель, які належали арабам понад 1300 років.
Одночасно сіоністські організації в усьому світі посилили агітацію за виїзд євреїв до Ізраїлю, висунувши твердження, нібито Ізраїль є найсоціалістичнішою країною світу з «казково високим» життєвим рівнем населення. Яким є ізраїльський «рай» для єврейської бідноти, видно хоча б з такого факту. В газеті «Кол Гаам», органі Компартії Ізраїлю, повідомлялося, що сто шістдесят родин бідняків міста Натанії (Ізраїль) вимагали від муніципальних властей виконати, нарешті, неодноразові обіцянки переселити їх з кварталів злиденності, де вони мешкали понад 13 років. Але у відповідь на це власті викликали поліцейських, які, застосувавши проти бідняків кийки і сльозоточиві гази, заарештували двадцять осіб[136]. Такі факти непоодинокі.
23 березня 1967 року керівна верхівка Ізраїлю затвердила бюджет країни, понад 40 процентів якого становили воєнні витрати. Через кілька тижнів журнал «Юнайтед Стейтс ньюс енд Уорлд ріпорт» повідомляв:
«…майбутнє Ізраїлю опинилось під загрозою… Спад вразив майже всі сторони економіки, викинувши за ворота від 7 до 10 процентів робочої сили. Одночасно виникли серйозні соціальні проблеми через сутички в єврейській общині… Наочні докази цьому можна знайти, побачивши на вулицях групи безробітної молоді. Мали місце хвилювання і демонстрації… Багато хто називає загрозою номер один для безпеки Ізраїлю його економіку»[137].
Що це так, свідчать жорстокі класові битви в Ізраїлі, де у 1964 році страйкувало 43,6 тисячі робітників, у 1965—93,3 тисячі, а у 1966 році — понад 100 тисяч. І це при кількості населення у 2,6 мільйона чоловік[138]. На 900 тисяч працюючих—100 тисяч безробітних та ще при умові, що 20 процентів робочої сили перебуває в армії.
Винятково важким є становище переселенців, що, як свідчать їх численні листи, на лихо своє потрапили до Ізраїлю. Наведемо уривок одного листа емігранта з міста Києва Якова Мойсейовича Фрідмана, який виїхав до Ізраїлю в 1954 році. Уважно придивившись до життя своїх одноплемінників, Фрідман так синтезував спостереження:
«Тепер, коли я добре ознайомився з умовами життя простих євреїв у капіталістичному Ізраїлі, я страшенно розчарований і прибитий горем, бо зрозумів, що все моє життя було помилкою. Я зрозумів, що боровся за шкідливу для трудящих євреїв справу. Коли б мені не соромно було, я порушив би клопотання про повернення до Радянського Союзу, незважаючи на мій дуже похилий вік»[139].
Населення Ізраїлю, як і всякої капіталістичної країни, поділяється на багатих і бідних, експлуататорів і експлуатованих. Крім того, серед іммігрантів існує ворожнеча між «ватікім» (старими колоністами) і «оліхім хадошім» (новими переселенцями), між «франкі» (нащадками іспанських євреїв) і «ашкеназі» (вихідцями з Центральної Європи). В Ізраїлі євреї поділяються на «істинних» євреїв і «другосортних», на «чистих» і «нечистих». 60 процентів населення становлять східні євреї — іммігранти з Північної Африки, Азії і Близького Сходу. На них дивляться тут, як на нижчу, нікчемну расу. їх культурний рівень і соціальний склад інші, ніж у переселенців з Європи. Розрив між цими двома групами, що з кожним днем збільшується, якраз і є тим, що прем’єр-міністр Ешкол називає «головною турботою нашого покоління». Американський буржуазний журнал «Ньюс-уік», повідомляючи про дискримінацію, яка існує в Ізраїлі, пише, що в країні є 162 тисячі неписьменних, з яких 137 тисяч — вихідці з країн Сходу. їх діти становлять 60 процентів учнів початкової школи і лише 25 процентів учнів середньої школи та 10 процентів університетської молоді.
Але проста статистика ще не відбиває всієї глибини цієї прірви. Вона стає зрозумілішою після знайомства з поглядами європейських євреїв-переселенців, які з презирством ставляться до євреїв-азіатів. «Нічого й думати, щоб «френк» (зневажлива назва євреїв зі Сходу. — Т. К.) працював так само, як європейський єврей», — сказав кореспонденту «Ньюс-уік» один крамар, що приїхав до Ізраїлю з Польщі. «Він гарний хлопець, це вірно, — каже ізраїльська мати про свого майбутнього зятя. — Але ж він «шварце» (чорний), приїхав з Лівії і нічим не кращий за араба».
Захопивши частину території арабських країн, ізраїльські окупанти, посилаючись на Тору, жорстоко поводяться там з беззахисним арабським населенням, називають арабів «другосортними» людьми, організують бізнес на «святих місцях». Завдяки тому, що більша частина відомих святинь християнства та іудейства знаходиться зараз в руках Ізраїлю, він прискорено організує туристську промисловість, щоб заробити на ній іноземну валюту. А це поглиблює і без того гострі протиріччя релігійно-націоналістичного характеру в країні.
Отже, крім соціальної, в Ізраїлі виникають і національні, расові та релігійні проблеми, які розв’язати за нинішнього антинародного ладу неможливо. Ізраїльська газета «Давар» визнає провал планів широкої імміграції до Ізраїлю. Так, з семи мільйонів євреїв, які живуть у США, Західній Європі і Африці, до Ізраїлю за 40 років прибуло лише 25 тисяч чоловік[140]. Це свідчить, що широкі кола трудящих євреїв, навіть капіталістичних країн, відкидають реакційну ідею «виходу з діаспори». Що ж до єврейського населення в соціалістичних країнах, то воно рішуче засуджує сіоністську пропаганду про виїзд до Ізраїлю. І це зрозуміло, бо чесні євреї вважають своєю батьківщиною ту країну, де вони народились.
Комуністична партія Радянського Союзу багато зробила для того, щоб релігійні забобони разом з усім віджилим відійшли в минуле. Безперечно, процес відмирання іудаїзму, як і всякої іншої релігії, є процес неминучий і необоротний, який неспроможні зупинити ніякі сили. Проте відмирання релігії зовсім не означає, що вона, в тому числі й іудейська, в нашій країні вже перестала існувати. Такі міркування були б глибоко помилкові, ідеологічно шкідливі. В світі точиться гостра боротьба сил прогресу, комунізму, з одного боку, і сил реакції, антикомунізму — з другого.
Боротьба проти іудаїзму ускладнюється тим, що сіоністи прагнуть ототожнювати його з єврейською національністю. Саме з цих позицій вони й виступають проти марксистської ідеології, безпідставно оголошують критику іудаїзму проявом антисемітизму.
136
Див. газ. «Правда» від 16 липня 1964 р.
137
Газ. «Известия» від 2 липня 1967 р.
138
Див. там же.
139
К. Иванов, 3. Шейнис. Государство Израиль, его положение и политика, стор. 141.
140
Див. М. Фрідель. Сіонізм — знаряддя імперіалізму. К., 1967, стор. 30.