Приватне життя феномена

Так раніше, либонь, ходили боговірні до святих місць, як я ото поїхав до Яблунівки. Начебто й не Мекка, начебто й не Єрусалим сьогодні, на ранній зорі космічної ери, але хіба вгадаєш її завтрашню долю, хіба прозирнеш у майбутнє!

Посеред Яблунівки височів зведений на колгоспні кошти двоповерховий Будинок культури, про який згодом буде розказано докладніше й змістовніше. А зараз, либонь, наспіла пора оповісти про хатину для приїжджих, що біліла глиняними стінами неподалік од будівлі, яка швидше нагадувала міське вогнище культури, аніж сільське. Хатина для приїжджих стояла в яблуневому садочку, розквітлому й гомінкому від бджіл та солов’їв, і дивилась вікнами на чималий клапоть городу. Біля воріт стримів над колодязем дерев’яний журавель, до якого підвішено обкуту залізними обручами цеберку. На причілку цвіли півники й кущилось чимало зілля, яке вже скоро чи трохи пізніше мало розпуститися загадковими строкатими квітами, тішачи феєрією барв.

У відання сільради ця запала в землю хатина перейшла, розказують, після смерті баби-знахарки, в якої не виявилось ні родичів, ні спадкоємців. Начебто сюди наїжджав болящий люд із околиць близьких і далеких, а то діставалися з-під Вологди чи з Уралу, наслухавшись про чародійні замовляння і цілющі бабині трави та напої. Важко сказати, скільки в цих балачках правди, а скільки вигадки, проте в сінях, у комірці і в чистій хатчині стояв тривкий аромат сушених квіток, листя, коріння, нагадуючи про лісові нетрі й лугові роздолля, про тьмаву драглисту драговину й поля, по яких вигулюється чебрецевий вільний вітер. Та, либонь, не так цим ароматом, що не вигасав, і не так пучками сухого зілля, що збереглось на горищі на бантинах і на латах та кроквах, як зовсім іншими прикметами вражала глиняна хатина баби-знахарки.

Хтось та колись розмалював її так, що не можна було не дивуватись! Ото наче старій жінці мало було того буйно- цвіття, яке росло на подільській землі і яке вона потрохи зносила додому, то запраглось бачити його на стінах і стелі, на одвірках дверей і сволоках. Може, гадаєте, намальованими в хатині знову розцвітали ті, що мали лікарську силу, помагали від болячок і немочей? Скажімо, татарське зілля чи проскурняк, нечуй-вітер чи котячі лапки, барвінок хрещатий чи білокопитник? Зовсім ні. Все обмальовано фантастичними квітами, які в нашій природі й не водяться, а тільки можуть вільно квітнути в людській уяві, та й не кожній людській уяві сотворити таке багатство! Либонь, хатній квітник увібрав у себе щось таке потаємне, приховане з неосяжного квітника природи, що могло відкритись не так свідомості, як підсвідомості, а тому-то мальовані квіти справляли враження справжніх, уже передбачуваних бажаннями, уже приступних майбутнім відчуттям... Коли я вперше зайшов у хатчину, коли озирнувся зачудовано, то мимоволі здалось тоді, що маєш і сам тут почуватись квіткою, інакше не приживешся, інакше зостанешся чужорідним тілом.