Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

— А мозок… — знову почав своєї Страшило.

— Мозок, серце, серце, мозок! — сердито урвала їх ворона. — Від вас тільки це й чуєш! Тут не сперечатись, а діяти треба!

Кагги-Карр була трохи буркотлива, але надійна. Тож, відчуваючи її правоту, друзі не образились, і Страшило став інтенсивно думати.

Думав він довго, години зо три. Голки і шпильки від напруження висунулись з його голови, і Дроворуб гадав, що це, напевно, зашкодить другові.

— Знайшов! — вигукнув нарешті Страшило й ляснув себе по лобі з такою силою, що в долоню ввіткнулось з десяток голок і шпильок.

Ворона, яка тим часом солодко дрімала, прокинулась і мовила:

— Кажи.

— Треба послати листа в Канзас, до Еллі. Вона тямуща дівчинка й обов'язково щось придумає.

— Гарна ідея, — насмішкувато кинула Кагги-Карр. — Цікаво лише, хто понесе туди листа?

— Хто? Ти, звичайно! — відповів Страшило.

— Я? — здивувалась Кагги-Карр. — Я маю летіти за гори і пустелі у незнайому країну, де птахи не вміють розмовляти? Ну й жарти у вас!

— Якщо ти не згодна, — сказав Страшило, — ми наполягати не будемо. Пошлемо до Канзасу іншу ворону, молодшу за тебе.

Кагги-Карр обурилась.

— Іншу? Молодшу? Якщо мені виповнилось всього сто два роки, ви вже готові називати мене старою? Тоді знайте — у нашому воронячому роду такий вік вважається зовсім юним. А що зробить інша ворона? По-перше, вона заблукає й не добереться до того Канзасу. По-друге, у Канзасі вона не знайде Еллі, бо ніколи не бачила її. По-третє… Одне слово, листа понесу я.