Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

Неподалік від Смарагдового міста стояла старовинна вежа, споруджена давним-давно якимсь королем чи чарівником. Коли Гудвін побудував тут місто, він користувався цією вежею як спостережним пунктом. Тут завжди чатували вартові, роздивляючись навколо, щоб часом не наблизилась до міста якась зла чарівниця. Але відтоді, як Еллі знищила чарівниць, а Гудвін покинув країну, вежа втратила своє призначення і стояла самотня й похмура, хоча ще досить міцна.

Внизу були вхідні двері, від яких вузенькі і запилені гвинтові сходи вели на горішню площадку. За наказом правителя площадку накрили зверху цегляним навісом, Урфін Джюс не хотів, аби Дроворуб заіржавів від дощу, а Страшило втратив обличчя — адже це завадило б їм піти на службу до нового правителя.

Дуболоми відвели на вежу Страшила і Залізного Дроворуба, руки якого, як і раніше, були зв'язані. Тюремники, довідавшись про його силу, боялись Дроворуба навіть беззбройного. Лишившись на самоті, друзі огледілися. На півдні видніли зелені будиночки фермерів, оточені садами і полями, а поміж них в'юнився аж до міського муру свідок багатьох історій та пригод — шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.

На півночі розкинулось Смарагдове місто.

Оскільки вежа була вища за міський мур, то звідси можна було розрізнити будинки, що своїми дахами майже змикались над вузькими вуличками, головну міську площу, де колись били фонтани; видно було і шпилі палацу, оздоблені великими смарагдами.

Страшило і Дроворуб бачили, що фонтани вже не діяли, а на шпилях палацу ворушились якісь фігурки, тягнучись до смарагдів.

— Милуєтесь? — пролунав різкий голос.

Страшило і Дроворуб обернулись. Перед ними була Кагги-Карр.

— Що там таке діється? — запитав Страшило.

— Нічого особливого, — насмішкувато відповіла ворона. — За наказом нового правителя всі смарагди зі шпилів вежі будуть зняті і надійдуть до особистої скарбниці Урфіна Джюса. Наше Смарагдове місто перестане бути смарагдовим. Ось що там діється!

— Прокляття! — вигукнув Залізний Дроворуб. — Хотів би я зійтися віч-на-віч з цим Урфіном Джюсом та його оцупками і щоб у моїй руці була сокира! Для такого випадку я б уже забув, що маю м'яке серце!

— Для цього треба діяти, а не сидіти зі зв'язаними руками, — єхидно зауважила ворона.

— Я намагався розв'язати руки Дроворубу, та у мене не стало сили, — зніяковіло зізнався Страшило.

— Ех ти! Дивись-но, як треба!

Кагги-Карр запрацювала своїм міцним дзьобом, і через кілька хвилин мотузки спали з Дроворуба.

— Чудово! — Дроворуб солодко потягся. — Я був все одно що заіржавілий… Спустимося вниз? Я певен, що зможу виламати двері.

— Марні зусилля, — сказала ворона. — Там вартують дерев'яні солдати з кийками. Треба придумати щось інше.

— Це справа Страшила, — мовив Залізний Дроворуб.

— Ось бач, я ж тобі завжди казав, що мозок краще, ніж серце, — вигукнув потішений Страшило.

— Але й серце — теж путяща річ, — заперечив Дроворуб. — Без серця я був би людиною, яка нічого не варта, і не міг би любити свою дівчину, яку залишив у Блакитній країні.