Таємниця «Вогняного Ока»

— Я сам винен. Бюст розбився через мою незграбність. Тепер, перепрошую, мені пора, я поспішаю. Бюсти мене вже не цікавлять. — Він сів у авто і поїхав. Хлопці провели його сповненими відчаю поглядами.

— Тепер він у нього, — застогнав Піт, — він забрав у нас «Вогняне Око»! — І тут він несподівано згадав учорашню розмову: — Стривайте, ми ж вияснили, що ніякого Чорновусого не існує, що Двігінс його вигадав, та й годі.

— Мабуть, ми не мали рації, — сказав Юпітер. увесь зсутулився, кінчики його вуст опустилися. Юпітер був дуже засмучений.

— Сьогодні вдень Чорновусий був у бібліотеці, — мовив Боб, — збирав інформацію про «Вогняне Око».

— Бачите, як воно буває, — зітхнув Юпітер, — не встигли ми знайти «Вогняне Око», як відразу його втратили. Вибач, Гусе.

— Ви не винні, — твердо сказав Гус, — будь ласка, не докоряйте собі.

— А я був переконаний, що Чорновусого не існує… — почав Юпітер, але голос тітоньки обірвав його фразу.

— Гаразд, Юпітере, це добре, що він сам визнав свою вину, — сказала вона, показуючи на купу уламків, які донедавна були бюстом Августа Дужого. — Втім, він сам і винен, це він його випустив з рук, але люди так рідко визнають себе винними. Добре, що все владналося. Зберіть уламки й викиньте.

— Усе зробимо, тітонько Матильдо, — відгукнувся Юпітер.

Місіс Джонс зиркнула на годинника, що висів над дверима.

— Пора зачиняти, — мовила вона, — якщо тільки не збираєтеся тут ще лишатися.

— Ми хочемо ще поговорити, — відповів їй Юпітер, — тож іще трохи тут посидимо.

— Тоді залишимо ворота відчинені, — вирішила Матильда Джонс, — раптом з'являться ще покупці, то ви їх обслужіть, будь ласка.

Юпітер кивнув, і Матильда Джонс рушила до маленького двоповерхового будиночка, який стояв відразу за огорожею. В цьому будиночку вони й мешкали разом з Титусом та Юпітером.

Хлопці зостались на подвір'ї самі. Вони зібрали уламки бюста Августа й поклали їх на столі. Юпітер уважно оглянув шматки гіпсу.

— Бачите, — мовив він, показуючи на овальну заглибину в одному з уламків, — ось де було заховане «Вогняне Око».

— А тепер воно заховане в кишені Чорновусого, — зітхнув Боб, — і нам його не бачити, як власних вух.

— Так, майбутнє досить безрадісне, — згодився Юпітер, а він вельми не часто визнавав себе переможеним, — але спробуймо ще раз проаналізувати ситуацію. Ходімо до майстерні, а там ти, Бобе, розкажеш нам, що вичитав у бібліотеці.

Він повів хлопців у закуток подвір'я. Хлопці посідали біля верстата і пристрою для друкування і уважно вислухали оповідь Боба про криваву історію «Вогняного Ока» та про людей, які мешкають в індійському місті Флешиварі.

— Так, — зітхнув Піт, — не подобається мені все це. Позаяк ми вияснили, що «Вогняне Око» приносить біду, я пропоную кинути цю справу. Нехай воно цю біду принесе комусь іншому.

— Але ж легенда стверджує: коли ніхто не бачитиме й не торкатиметься «Вогняного Ока» впродовж п'ятдесяти років, то камінь очиститься й більше не зможе приносити біду, — нагадав Боб.

— Воно так, — згодився Піт, — але ти ж сам сказав, що не багато колекціонерів наважились би його придбати навіть після цих п'ятдесяти років.