Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Він спокійно, не кваплячись, вийшов з кімнати.
Від напруження у Вольфа починали сльозитися очі, він раз у раз зсовував на лоб окуляри, тер перенісся картатою хусткою і знову припадав то правим, то лівим оком до маленького круглого отвору в дверях.
Примостившись у темному коридорі, Вольф та Баннер не залишали свого поста ось уже четверту годину. Десь позаду, мабуть у вітальні, годинник мелодійно пробив раз, потім ще двічі… Баннер кілька разів пропонував змінити Вольфа біля дверей, та той лише тряс головою, відмахуючись від товариша.
Нудьгуючи, Баннер сидів на табуретці і слухав, як розмірено цокає газовий лічильник над головою. Відчув, що дрімає, і зусиллям волі відігнав сон.
У квартирі давно затихли. Старий лікар та його дружина, здогадуючись, що працівники кримінальної поліції не випадково попрохали дати їм притулок на ніч у коридорі, спочатку ходили по кімнатах навшпиньки, розмовляли пошепки, чекаючи загадкових подій. Проте минали години за годинами, а нічого незвичайного не сталося. Гості скромно сиділи на своїх місцях біля вхідних дверей, нікого не турбували, поводилися так, ніби їх взагалі в квартирі немає. Лікареві нарешті набридло чекати, І він попрямував до спальні. Згодом пішла відпочивати і його дружина. Лише їхня двадцятирічна донька, з білим, як льон, волоссям, усе ще шелестіла сторінками книги у вітальні. Двічі вона проходила на кухню, а потім з’являлася в коридорі з тацею в руках, пропонувала Вольфові та Баннеру по чашці чорної кави. Баннер був не від того, щоб підбадьорити себе пахучим напоєм, але Вольф тихо відмовлявся:
— Дякую, фрейлейн. І пробачте, будь ласка… Ми стільки завдали вам клопоту. Не зважайте на нас. Відпочивайте. Вірте мені, нічого захоплюючого та романтичного не передбачається…
Крізь кругле вічко у дверях Вольф добре бачив тьмяно освітлену площадку третього поверху, половинку дверей сусідньої квартири з блискучою мідною табличкою і круті сходи, що вели вгору. Але нагорі вже ніхто не мешкав, третій поверх — останній. Круті ж сходи впиралися в квадратний металевий люк, що зяяв під самою стелею. Там був хід на горище.
Баннерові набридло сидіти. Він підвівся, зробив кілька кроків по вузенькому коридору, ледь поскрипуючи паркетом. З вітальні пробивалася вузенька смужка синюватого світла. Баннер обережно відхилив портьєру, стукнув зігнутим пальцем по одвірку, кинув у кімнату пошепки:
— Фрейлейн, вибачте. З вулиці не видно світла?
— Ні, ні, штори спущені, — заспокійливо і теж напівголосно відповіла дівчина. — Все в порядку, я ж знаю…
В цей час Баннер відчув за спиною рух і швидко обернувся. Не відриваючись від дверей, Вольф подавав застережливі знаки.
Баннер схилився до товариша, той хитнув головою, вказуючи на двері. Баннер припав оком до круглого вічка і побачив постаті двох людей. Вони нечутно, один за одним, підіймалися крутими сходами. Ось задній зупинився, швидко оглянувся. У Баннера закалатало серце. Але чоловік на сходах відвернувся. Тихо ступаючи товстими гумовими підошвами черевиків, він поспішав нагору, до свого напарника.
У ту ж мить Баннер вже стояв у вітальні. Він з’явився там на цей раз несподівано, без стуку. Донька лікаря розгублено схопилася з кушетки.
— Фрейлейн, спокійно. Підійміть штору. Швидше, швидше!
Голос Баннера був не такий люб’язний, як кілька хвилин тому, в ньому бриніли сухі нотки наказу.
Дівчина кинулась до вікна, смикнула шовковий шнур. Темний оксамит шугнув догори. Баннер повернув вимикач. Яскраве світло залило кімнату.
Притиснувшись лобом до холодного віконного скла, Баннер напружено вдивлявся в темряву. Вікна вітальні виходили у вузенький провулок. Внизу біля під’їзду будинку тьмяно відбивалося на блискучому від дощу тротуарі світло ліхтаря. Напроти темнів стіною парк. Погойдувались од вітру верхівки дерев. Десь далеко, по той бік парку, мигтіли електричні вогні центральних вулиць сонного міста. Та ось за металевою загорожею парку між стовбурами високих сосон блимнула червонувата цятка. Блимнула раз, вдруге, на секунду спалахнула втретє і згасла… — Фрейлейн, можете загасити верхню люстру, — повернувся Баннер до розчарованої дівчини і вислизнув у коридор.
Чорний «мерседес» повільно проплив уздовж металевої загорожі парку, в’їхав колесами на тротуар і став. Лейтенант Гошке виринув з сіруватої пелени дощу, смикнув ручку передніх дверцят авто, нахилився і не без здивування помітив на шоферському місці комісара поліції. Той завжди їздив з водієм, і Гошке ще жодного разу не доводилося бачити за кермом самого Кюнта.