Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?
Бандит ворухнув губами.
— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…
— Куди?
— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…
— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?
Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.
— За скринькою? Що несли в ній? Ну!
— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…
— Куди тягли цей свій… скарб?
— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…
Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.
— Давай другого!
До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикордонника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.
— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…
Грицько замотав головою, зашепотів.
— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж» з тобою… Арсене… Не віриш?
— Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.
— Не віриш? — повторив Грицько. — Я й на думці не мав… Працював у ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню… Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні — і тебе, і старих твоїх живцем… у криницю… Злякався я, то правда, — він схилив голову, по брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. — Десять днів я з ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш — дома дістанемо, кишки вимотаємо…
Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:
— Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так, невелика, у мішку з парусини… Де поділася — не відаю…
Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду. Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з підлеглими своїми таємницями.
Наступного дня, кілометрів за тридцять від Гнилого Яру, біля самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.
Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудівського райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.
Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба прибули на місце.
«Студебекер» стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.
Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку, похмуро запитав:
— Вона?
Гейко зітхнув, винувато відвів очі.
— Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…
«КГ-42»
— У залі кінотеатру «Глобус» знайдено шкіряну сумочку. В ній сто одинадцять марок і документи на ім’я Ельзи Поппель. Фрау Поплель викликана на десяту ранку.
— Далі.
— Зіткнення мотоцикла з легковим авто на Цейтунгштрасе. Мотоцикліст з переламом руки доставлений у клініку. Шофер авто неушкоджений.
— Розслідувати. Далі!
— Затриманий о дванадцятій ночі Пауль Артц, вісімнадцяти років, слюсар заводу друкарських машинок. Був напідпитку, добивався в жіночий гуртожиток хімкомбінату…
— Оформити справу. Далі! Оперативний черговий кримінальної поліції Баннер нерішуче кашлянув.
— Я вважаю, можна обмежитись листом в організацію спілки вільної німецької молоді заводу. Вчинок сам по собі…