Вулиця Червоних Троянд

— Не бійтесь, кладіть, — заспокоїв той. — Від мене вам оборонятися не доведеться. Ви мали можливість переконатися в тому, що я, а не хтось інший, став цієї ночі вашим ангелом-охоронцем. Дякуйте мені, шарфюрер.

— Я нічого не второпаю… Все трапилося, наче уві сні. Де ви взялися, Гольбах, у ту хвилину?..

— Коли вас майже застукала поліція? Справді, вам доведеться молити за мене бога… А тепер скажіть: той, другий, що був з вами, його схопили?

— Здається… Не знаю напевно. Коли з’явилася поліція, я кинувся сходами з горища вниз. Встиг забігти в квартиру на другому поверсі, в якій ми чекали до ночі… У двері почали ломитися. Довелося через балкон з кухні стрибнути в провулок. Та говоріть же, Гольбах…

— Хвилинку терпіння. Зараз усе зрозумієте. Отже, рюкзаки з коштовностями залишилися на горищі?

— Ви знаєте і про це? — шарфюрер отетеріло дивився на свого рятівника, наче той справді був чаклуном, здатним творити чудеса.

— Слухайте, милий мій! Невже ви справді думаєте, що я спустився з неба в ту мить, коли вас притиснув у закуток лейтенант народної поліції? Мені було все відомо, шарфюрер. Адже я керував операцією по затриманню бандитів, які пограбували ювелірний магазин. Власне, до будинку, де ви заховали рюкзаки, я приїхав заради вас, шарфюрер. Щасливий випадок допоміг мені нарешті натрапити на ваш слід через стільки років.

— Але як же ви дізналися, що на Цейтунгштрасе, 6, повинен з’явитися якраз я?

— Бачите цю штуковину? — Кюнт-Гольбах зняв правицю з керма, вийняв з бічної кишені запальничку а зеленим перламутром. — Яка необачність, шарфюрер! Залишати після себе такі докази…

— Святий Ісусе, ви впізнали її?

— Ого, не впізнати власних речей! Я, наче сьогодні, пам’ятаю той липневий день сорок четвертого року на Україні, коли ми з вами, шарфюрер, мчали ось так, як зараз, у машині. Потім під час короткої зупинки один майор пообіцяв вам офіцерське звання за участь у виконанні не дуже ризикованої, але досить цікавої операції… У майора був чудовий настрій, він розщедрився і почастував вас сигаретою, а я простяг вам цю перламутрову іграшку. Здається, ви не встигли прикурити. У мене непогана пам’ять, чи не так? І все ж у ту хвилину сталися події, які змусили мене забути про свою запальничку. Вона так і залишилася у вашій руці. Але не думайте, шарфюрер, що я такий скнара. Я давно забув про неї, та на запальничці видряпано мої ініціали. Я побачив літери, тїль-ки-но мені показав запальничку лейтенант Гошке — той, що залишився лежати під муром замку. Треба йому віддати належне, він був молодий, але енергійний слідчий, і вам, шарфюрер, без мене довелося б скрутно… Ви тепер дещо зрозуміли?

— Он воно що! Значить, ви служили у них…

— Так, ще годину тому я був комісаром кримінальної поліції міста Гранау. Як бачите, зустріч з вами змусила мене добровільно відмовитися від непоганої посади. Тепер залишилося головне: з’ясувати, чи недаремно я пішов на таку жертву і ризикував, рятуючи вас від тюрми за грабунок магазину та вбивство сторожа. Адже кастетом стукнули його ви, я не помиляюсь? Чи ваш напарник?