Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Пако іронічно повернув голову.
— Але в такому разі, хлопче, — мовив він, — треба сказати, що ти справжній телепень.
— Чому?
— Тому, що ти начебто одружився з нею, а вона, багата, дозволяє, щоб ти жив у нужді…
— О, так уже і в нужді…— червоніючи, відказав нещасний себелюбець.
— Авжеж, у нужді,— не вгавав Пако. — Чому ти намагаєшся це приховати? Сам же просив у мене посаду на сто песо. Ну гаразд, я запевняю тебе, що нема на світі жінки, котра зробила б таке заради мене…
Рохеліо, зрештою, погодився, що друг сказав правду, і почав звинувачувати у своїх бідах небіжчицю матір.
Потім він довго мовчав, нервово покусуючи кінчики вусів, а Пако, тішачись зверхністю, велемовно повідав про свої плани. Він хотів знайти багату жінку й одружитись, але, звичайно, не зразу. Поки що цікавився одною жінкою з вищого світу і політикою, в якій теж прагнув мати успіх. Чоловік тієї жінки був доволі заповзятливий добродій, а вона сама — диво з див. Але починати було небезпечно. Пако ніяк не знаходив нагоди зробити перший крок, і це його дратувало й злило… Йому, дурневі, бач, подобається той добродій, її чоловік. Тож незручно перед ним. Сміх, та й годі.
Пако говорив про жінок так, наче всі вони були пропащі. Тепер він почувався щасливим, і ніщо його не хвилювало: обіймав дві з дванадцяти посад, які були в його протектора, і отримував триста песо на місяць; ще сто песо давали йому таємні справи. Звичайно, це не заважало йому думати про майбутнє. Нині він потрібний, і ніхто не сміє вказати йому на відстань, яка лежить між ним, простим смертним, і сенатором республіки. Та одного чудового дня його можуть витурити на вулицю без копійки в кишені. А цього він боявся. Сказав, що хоче здобути собі незалежність і неодмінно її здобуде. Жінка, до якої він тепер залицяється, допоможе йому в цьому…
— Ну, а щодо тебе, то тобі цілком підходить Авіадора. Ця тілиста самка любить гульнути… Але такій жінці ніколи не можна поступатись. Отож маєш показати їй, що ти мужчина, а не слинько, і час від часу лупцювати, щоб по-справжньому любила тебе. Якщо вона відчує твою слабкість, ти ніколи не вирвешся від неї так просто… Хочу тобі сказати, що її любов тобі нічого не коштуватиме, — адже друзі дають їй багато грошей. Більше того, вона може навіть визволити тебе з нужди…
Пако цинічно зареготав, побачивши безглуздий вираз на обличчі Рохеліо, і поплескав його по плечу.
— Треба, щоб вона розворушила тебе, телепня! — додав з глузливим співчуттям.
Побачивши, що вони під'їжджають до парку, гукнув кучерові:
— Причалюй до тротуару!
— Куди, сеньйоре? — не зупиняючись, простодушно спитав той.
— До кафе «Інглатерра», дурню! Розумієш тепер? Під важкими колонадами навпроти парку Сентраль юрби гультяїв розвіювали нудьгу, прогулюючись маленьким майданчиком біля вулиці Сан-Рафаель. Переважали світлі, доброго крою, костюми, солом'яні сомбреро та апатичні пози. Траплялись і іноземці — вони не зливалися з юрбою, ходили окремо або, сидячи на високих лавочках навколо колон, виставляли перед усіма свої черевики. У цей час вулиця оживала, являючи собою звичайний круговорот виголених облич, глузливих посмішок і веселих балачок, що їх мешканці Гавани чують і бачать протягом цілого дня. Вийшовши з карети, Пако й Рохеліо спершу чемно привітали завсідників, потім зверхньо кивнули тим, хто не часто бавив вечори в «Інглатеррі». Перетнули майже порожню залу кафе, темну, наче приспану тьмяним блиском вітрин, дзеркал і стільців з червоного дерева, й попрямували до бару.
— Два high balls.[2] — мовив Пако, кинувши на стойку монету в двадцять песо.
В цей час до бару зайшов смаглявий сухий чоловічок з мавпячим обличчям, у сірій шоферській уніформі й великому кашкеті.
— Гей, Венено! — гукнув Пако, побачивши його. — Що питимеш?
Той наче не чув запрошення. Відсапуючись після швидкої ходи, пояснив:
— Я тебе побачив з парку і прибіг дізнатись, чи не потрібна вам машина… Терпіти не можу, коли тебе возить негр Каюко. Його машині до моєї, як до неба.
— Ти маєш рацію. Твоя набагато краща. Випий чого-небудь.
Задоволений Венено попросив ялівцевої настойки.
— То я зараз приведу машину. Добре?
— Давай.
Венено перехилив чарку і, не запивши водою, зразу побіг, перестрибуючи через кошики з квітами, що стояли на дорозі. Навіть не обернувся на лайку, яку посилала йому вслід квітникарка. Рохеліо й Пако реготали з його кумедної метушні та гніву жінки.
— От шахрай! — захоплено вигукнув Пако.
2
Віскі з содовою (англ.).