Дім з вітражем

Я торувала собі шлях, притиснувши кулаки до грудної клітки, і раптом на кінці черги побачила Прабабку. Аба байдуже кинула їй: «Доброго дня!» — і рушила далі, а я застрягла, розхвильована контрастом між її домашнім обличчям і вихідним капелюшком, що прикривав рідке біле волосся, а також ошатним велюровим плащем із пришпиленим до коміра бурштиновим метеликом. Чи справді саме її я зустрічаю щодня на шляху між туалетом і передпокоєм? Чи це дійсно вона вештається в халаті й при мені пісяє в горщик? Тут, поміж чужими людьми, Прабабка здавалася мені елегантною героїнею якогось фільму, а сухе офіційне привітання Аби насправді це враження тільки посилювало.

— Чому Прабабка має вдруге стояти в тій самій черзі? — запитала я, коли ми вийшли надвір.

Аба відповіла не відразу:

— Після їхньої з Мамою сварки ми почали вести господарство нарізно.

В агресивному тоні, яким вона говорила про події, які сталися ще до мого народження, я вловила щось подібне до почуття вини.

Ми посувалися далі, до магазину «Тютюн», нас вела туди таємна Мамина звичка, про яку нікому не можна було казати і про яку Аба говорила, що це позбавить Маму голосу й покладе край її оперній кар’єрі. Стеля і стіни були там усюди вкриті зображеннями козаків, які напівлежали біля коней — у клубах диму від люльок; їхні гарні темні очі були напівзаплющені, ступні, що виступали з-під синіх шароварів, — довгі, нігті — доглянуті, а хвилясті оселедці вростали в кучеряві гриви коней. У магазині «Тютюн» продавщиці так само куняли, а на прилавках не лежало нічого, крім біло-блакитних пачок «Беломорканала». Дешевий «Беломорканал» палили робітники на будовах, а нам для Мами були потрібні сигарети «Орбіта», їх цього разу не «викинули».