Дім з вітражем
- Автор: Слоньовська Жанна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-155-3
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім з вітражем». Краткое содержание книги:
Аїда
Пізніше, коли між нами вже багато чого сталося, Микола піддався на мої прохання і розповів про свій перший вечір із Мамою. Не про те, коли він вперше її побачив, а про те, як зрозумів, що кохає її. Це сталося ранньою весною вісімдесят шостого року, на «Аїді»; тоді під час вистави в залі померла людина.
Для Миколи це був уже не перший вечір, коли він під тим чи іншим претекстом після роботи йшов до театру на виставу.
Зі старою шкіряною сумкою в руках, в останні хвилини перед підняттям завіси, він опинився в ущерть повному залі, по дорозі поцілувавши в руку Нилівну, літню вже білетерку в синьому жакеті з лацканами, чия висока зачіска і шляхетний профіль віщували появу — зовсім невдовзі, на сцені — паланкіна з пообшмульгуваним, обдертим сфінксом. Микола видивився для себе місце в третьому ряду; той чоловік сидів у другому.
Того вечора Микола вперше сам собі зізнався, що голос Маріанни справляє на нього особливе враження. Йому здавалося, що голос цей відчиняє десь далеко в ньому, десь глибоко всередині дверцята, про існування яких йому давно вже не пам’яталось. За ними знаходилися Карпати, Гребенне — рідне село його матері, пастух у гумаках, піняве молоко просто від корови, а передусім — гойдалка, завелика для тої дитини, якою він тоді був. Коли Микола розгойдував її аж понад гори, зникали час і думки, зате вивільнялося усвідомлення, що він є, що існує, — чиста онтологічна есенція, яку ні тоді, ні тепер він не був би спроможний назвати словами. У дорослому віці він знову відчував це щоразу, коли слухав мецо-сопрано Маріанни. Тож коли зазвучали перші звуки «Аїди», очі його душі побачили дійсність пожадану і далеку, хоч у той самий час очі тіла з заповзятістю професіонала нотували театральні реалії: огріхи старомодної сценографії, анахронізм костюмів, а особливо — бридоту сукні Амнеріс (він знав, що відповідальність за її брудно-зелений відтінок мусила б узяти на себе комуністична партія).
У моменти, коли солісти замовкали і вступав хор, Микола уявляв собі річку, повну риб. Великі та малі, вони рухалися на різній глибині з неоднаковою швидкістю. Виразно видимі на поверхні, освітлені сонцем — такими були сопрано. Під ними смужками звивалися більші й темніші риби — альти. Дно річки закривали баси — важкі та повільні риби з довгими вусами; їх було неможливо відрізнити від мулистого піску. Тенори здавалися непомітними. Чекаючи на чергову появу Амнеріс, Микола згадав про вміст своєї сумки — там лежала пляшка сухого токайського, яку він перед виставою отримав від когось у подарунок.
Наприкінці другого акту, коли фараон віддає руку доньки Радамесові, а Амнеріс починає переживати хвилини тріумфу, сталося дещо неочікуване. Голова перед самим Миколою, на яку він доти не звертав уваги, оскільки вона не видавалася з маси інших, хилитнулася спершу вправо, потім вліво, а тоді зсунулася вниз. Над чоловіком схилилися дві сусідки, одна з них закричала:
— Лікаря!
Микола кинувся до Нилівни, яка увімкнула світло в залі, голос Маріанни задрижав, вона раптом видала дві фальшиві ноти — і замовкла. Оркестр іще трохи грав, ніби ніде нічого, а тоді теж затих. Серед глядачів знайшовся лікар. Після недовгого огляду він попросив Миколу допомогти винести тіло на коридор. Завіса Семирадського з’їхала вниз до половини. Залом прошелестіло:
— Розрив аневризми аорти.
У слабо освітленому фойє Микола знайшов телефон, набрав 03 і викликав швидку. Штивне тіло в погано допасованому костюмі лежало, ціпеніючи, біля парадних сходів, над ним чатувала Нилівна: вона відганяла роззяв. Микола не міг відвести погляду від окулярів у роговій оправі, з одного боку підв’язаних шнурочком, — вони навскіс перетинали обличчя з заплющеними очима. Легко було здогадатися, що власнику окуляри вже ніколи не знадобляться.
Микола із лікарем вийшли надвір, не вдягнувши плащів, обоє витягли сигарети і сірники. Мжичило, під каштанами здригалося світло мудровано-вишуканих ліхтарів, людей майже не було.
— Може, його чимось прикрити?
Лікар, худорлявий чоловік із сивими вусами, якось аж надто життєрадісно махнув рукою.
— Я б також хотів так легко померти, щоби раз-два! — зізнався він, зітхнувши.
— Він мені не здався старим, — зауважив Микола.
— П’ятдесят шість років, — відповів лікар і показав паспорт померлого. — На щастя, він мав його при собі.
«Двадцять вісім плюс двадцять вісім дорівнює п’ятдесят шість — я точнісінько на середині життя», — подумав Микола, перегортаючи паспорт Андрія Андрійовича Фетисова. Ця несподівана арифметика переслідувала його до самого кінця того довгого і сповненого подій вечора.