Легенди про зоряних капітанів
- Автор: Альтшуллер Генрих Саулович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Легенди про зоряних капітанів». Краткое содержание книги:
Глибокою вірою в людину, в її невичерпні творчі можливості проникнуті “Легенди про зоряних капітанів” Г.Альтова.
Другий голос, вібруючи від стримуваного хвилювання, відповів:
— Метеоролог слухає! “Синій птах”, головний метеоролог слухає…
— Я — “Синій птах”, — повторив пілот. — Прошу змінити програму випробувань. Ви можете зробити щось несподіване?
— Не можна змінювати програму випробувань. Це… небезпечно.
— Я питаю: ви можете зробити щось несподіване?
Подумавши, метеоролог відповів:
— Так. Якщо накаже заступник Генерального Конструктора.
Інженер, літній, дуже спокійний чоловік, присунув мікрофон і сказав:
— Дозволяю.
— Гаразд, — знову пролунав з динаміка голос метеоролога. — Зрозумів. Я зроблю…
— Не треба, — перебив його пілот. — Ви чуєте, я не повинен знати, що саме ви зробите. Випробування має бути несподіване.
Інженер відсунув мікрофон.
— Я знав, що так буде, — сказав він лікареві.
Інженерові руки бігали по клавіатурі керування. Зображення на екрані розпливлося, зникло, потім з’явилося знову. Тепер було видно іншу частину ракетодрому. Звідси до корабля сунула хмара, схожа на грубо обрубану брилу сірого граніту. Вона повільно повзла, підминаючи клапті інших хмар. І в цьому безмовному русі було більше погрози, ніж у всьому шалі урагану.
Інженер повернув важілець наладки. Масштаб зображення на екрані зменшився, стало видно увесь ракетодром.
Хмара наповзала, поступово заповнюючи небо. На стартовому майданчику знову спалахнули прожектори.
— Дивіться, — глухо сказав лікар.
Нижня поверхня хмари, досі майже рівна, раптом почала витягуватися, перетворюючись у білуватий конус. Вершина конуса швидко наближалась до землі. Здавалося, хмара витягнула страхітливих розмірів щупальце. А знизу вже тяглося друге щупальце, таке ж велетенське.
Над екраном тривожно заблимав червоний сигнал. Інженер увімкнув динамік. Молодий голос з удаваним спокоєм вимовив:
— Служба безпеки польотів. Смерч з південного сходу. Антигрозові ракети готові до старту. Чекаю наказів.
— Швидкість… яка швидкість? — спитав інженер.
Динамік відповів голосом головного метеоролога:
— Сімнадцять метрів за секунду.
Інженер посміхнувся:
— Нарешті наш метеоролог дорвався!..
Лікар знизав плечима.
На екрані було видно:
Смерч ішов до корабля. Він ішов, огорнутий хмарою пари. Він був схожий на гігантську змію.
Спалахнули промені прожекторів. Метнулися по чорному небу, вперлися в звивистий стовп смерчу.
Метеоролог спокійно доповідав:
— Двадцять шість метрів за секунду… Двадцять дев’ять…
В яскравих променях прожекторів смерч здавався напівпрозорим. У ньому — згори донизу — стрімко мчало клоччя хмар, схоже на білі клуби диму. Нижня частина смерчу звивалася в корчах, намацуючи опору для стрибка.
Інженер наказав вимкнути світло. Прожектори згасли, і тільки один промінь ще деякий час упирався в сірий тулуб смерчу, немов намагаючись стримати його непоборний натиск.
Смерч ішов до “Синього птаха”.
Машина почала розвертатися, і смерч (він став тепер синяво-чорний) одразу ж посунув їй навперейми. Динамік прохрипів:
— Знесло перекриття ангара! Геть-чисто знесло…
І знову молодий голос вимовив з удаваним спокоєм:
— Служба безпеки польотів. Антигрозові ракети готові…
Інженер вимкнув динамік.
— Кінець, — прошепотів лікар. — Тепер кінець. З цим міг би впоратися лише Генеральний Конструктор.
Він повернувся до інженера:
— Накажіть… хай передасть керування біоавтоматові! Ви чуєте — хай пілот передасть керування…
Інженер нічого не відповів.
Смерч насувався на “Синього птаха”. Він хижо вигнувся, і в центральній його частині з’явилось чорне напівкільце.
Лікар кинувся до дверей. Інженер, не відриваючись од екрана, сказав:
— Там ураган. Обережніше.
Пілот і лікар сиділи під крилом “Синього птаха”. Вони сиділи на розпушеній ураганом землі. Вона ще не протряхла, і від неї тягло вогкістю. З переднього краю крила знехотя падали краплі води.
Пілот дивився в небо. Від яскравого полудневого сонця небо здавалося безбарвним. І тільки на обрії проступала блакить, що зливалася з темною смужкою далекого лісу.
— Шишкарі, — сказав пілот. — Дивіться, летять шишкарі! їх і буря не взяла…
— Звикли, — озвався лікар. — Вони звикли. Скажіть-но, ви… ви з самого початку перейшли на біоелектронне керування?
— Так, — відповів пілот, уважно стежачи за птахами. — Я не доторкнувся до штурвалу. Я гадав, що зможу в разі необхідності… Ну, ви розумієте… А потім побачив, що він (пілот так і сказав — “він”) реагує швидше від мене. На секунду, на півсекунди, на мить — але швидше. І ще… як би його сказати… впевненіше. Немовби він уже не раз проходив через таке — і все знає.