Легенди про зоряних капітанів
- Автор: Альтшуллер Генрих Саулович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури “Веселка”
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Легенди про зоряних капітанів». Краткое содержание книги:
Глибокою вірою в людину, в її невичерпні творчі можливості проникнуті “Легенди про зоряних капітанів” Г.Альтова.
— Я не можу, — твердо сказав лікар, дивлячись на калейдоскоп. — Генеральний Конструктор… він міг. Він знав свої машини. Він починав з простих польотів і поступово переходив до складніших. Після кожного уявного польоту здійснювались контрольні реальні польоти. У нас не було жодної аварії. Випробування “Синього птаха” ведуться вже півроку. Генеральний Конструктор здійснив тридцять шість польотів до Юпітера. Звичайне крісло і звичайна кімната. Уявні польоти — щоразу все далі й далі в глибину атмосфери Юпітера. Ось ви… ви, по суті, ледве доторкнетесь до атмосфери Юпітера. Перевантаження. Поки на ракетоплані людина, більшого не досягнеш. Корабель витримає, людина — ні. Генеральний Конструктор міг спускатися дуже глибоко. В цьому перевага його методу. І ще в тому, що можна зібрати електрограми уявних і реальних польотів, здійснених кращими пілотами, і тоді в розпорядженні автоматів буде узагальнений людський досвід. Не тільки досвід, але й людська сміливість, людська самовідданість. Людський стиль, якого бракує звичайним електронним машинам. Можна віддрукувати комплект електрограм сто, тисячу разів. Для багатьох кораблів. Для багатьох машин тут, на Землі. Так. Ми не встигли…
— Гаразд, — сказав пілот. — Уявні польоти до уявного Юпітера. Можна уявити найстрашніший ураган, та чи буде він такий, як реальний?
— Буде! — з несподіваною злістю викрикнув лікар. — Немає таких ураганів, яких людина не могла б уявити. Думка людини — це… це… Зрозумійте просту річ. Фізичні можливості людини мають певні межі. Природа скупо відміряла їх. Так, так, звичайно, можна з них вирватися. Можна створити триметрових людей, дужих і витривалих. Але це, по суті, нічого не змінить. Межі існують, їх можна лише трохи розсунути. І тільки одна здатність людини не має ніяких меж — це здатність мислити. Ви… розумієте?
Пілот хитнув головою:
— Розумію. Я все розумію, крім одного. Мене запросив Генеральний Конструктор. І ось сьогодні тут дивляться на мене, як на ворога. Чому?
Лікар поклав на стіл калейдоскоп і втомлено потер очі.
— Чому? — повторив пілот.
— Важко пояснити, — сказав лікар. — Розумієте, ми всі колись сумнівалися, що Генеральний Конструктор… ну, що він зможе… Потім ми повірили, і з цього часу всі тут працювали і жили в ім’я одного. Ми зрозуміли, що це таке — людська думка. Ні, я не те хотів сказати. Ось уявіть собі, що люди працюють з яким-небудь надпотужним реактором. Або з електронною установкою. Це машини. Ними можна захоплюватись — і тільки. А ми експериментували з людською думкою. Ми бачили її безмежну силу. Ні, справа навіть не в силі. Ми відчували привабність людської думки, її могутню красу. Так. Ми знали, що наші машини літають краще від усіх пілотів — окрім вас. З вашим іменем тут пов’язували останній рубіж, який треба було подолати.
— І ви… подолали? — запитав пілот. Лікар подивився йому в вічі і твердо відповів:
— Так, звичайно. Але Генеральний Конструктор… його немає, а ви — тут.
У шибку настирливо шкрябався дощ.
Пілот передивлявся акти випробовувань “Синього птахам. Їх було багато, цих актів. Машина випробовувалася суворо, в найрізноманітніших умовах. Разом з актами у папці лежали написані від руки три сторінки — щось на зразок чернетки доповідної записки. Генеральний Конструктор не встиг закінчити записку. Вона уривалася на половині фрази: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен…”
Пілот підвівся і відчинив вікно. “Дощ, — подумав він, — знову дощ. На Землі завжди дощ”. Він усміхнувся. Дощ ішов на Землі не завжди. Але там, де провадилися випробування нових машин, звичайно була погана погода.
Дощ шарудів листям на деревах.
Так було й три роки тому. Три роки тому пілот уперше подумав, що лишиться на Землі. Смішна думка! Вертоліт, який мав доставити його на ракетодром, запізнився на сім хвилин. Оце й усе.
Пілот часто думав про Землю. Колись, піднявшись у космос, він уперше побачив звідти Землю. Він міг годинами дивитися на блакитну кулю, оповиту райдужним серпанком. Він захоплювався красою Землі і водночас радів, що зміг піднятися над нею.
З роками він почав сприймати Землю по-іншому, бо з Землею було пов’язано багато небезпек. Доводилося переборювати силу земного тяжіння, пробивати радіаційний пояс, уникати метеоритів, яких притягувала Земля.
Пілот любив Землю. Але одного разу він спіймав себе на тому, що думає про неї з незрозумілою для нього самого тугою. Це не була туга за Землею. І три роки тому, чекаючи на вертоліт, він раптом зрозумів, що це за туга. Вертоліт запізнився на сім хвилин, і за ці сім хвилин, стоячи під мокрим від дощу кленом, він раптом з граничною ясністю усвідомив, що рано чи пізно йому доведеться назавжди повернутися на Землю.