У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Ідеї етнічної самобутності українців упродовж 1848— 1890-х рр. у той чи інший спосіб поширювали на колективному рівні зокрема ГРР та політичні партії, а на індивідуальному — В. Полонинський і В. Будзиновський. Вони завершилися вимогою відродження держави на всіх українських етнографічних територіях, сформульованою в праці Ю. Бачинського «Україна irredenta». Невдовзі його підтримали РУРП, УСДП та УНДП[7].

Формування національної ідеї в культурному і політичному процесі XIX ст. проходило в тісному зв’язку з розвитком літературної мови і театру так званих недержавних народів імперії, зокрема й українців. Інтерес до національного фольклору, панування романтичної поезії в літературі вводили Галичину в загальний контекст слов’янського національного відродження, а отже, й України — через спільність базових постулатів та ідейних установок, розвиток національних культур, відродження національного духу. Відданість тогочасній національній ідеології, яка базувалася на мовних та етнічних факторах, за визначенням М. Чакі, стала синонімом лібералізму, захисту свободи й демократії.

У роки, які передували революції 1848 р., коли в Габсбурзькій монархії посилено пропагували ідею всеосяжної австрійської державної нації, структурною прикметою національної ідеї етнічної більшості західноукраїнських земель стала поява альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.). На наш погляд, це свідчило про те, що повага до культури власного минулого мала особливу вагу там, де інші чинники цілісності спільноти, наприклад держава і нація, були виражені не досить чітко або їх зовсім не було. Приміром, минуле українців, увиразнене красним письменством у «Русалці Дністровій», відігравало важливу роль у формуванні їхньої колективної самосвідомості. Воно ж опосередковано підтримувало й ідеї національної єдності, а отже, і формацій, які тоді зароджувалися і стали репрезентантами українців Австрійської імперії під час «Весни народів» — ГРР, «Галицько-руської матиці» та ін. Не випадково перша відозва ГРР закликала; «Встаньте, браття, але не до звади і незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом!»

Істотним кроком на шляху функціонування національної ідеї на західноукраїнських теренах стала діяльність українського аматорського театру. Керуючись типологією М. Чакі про ментальність та ідеологію видовищ, можна стверджувати, що постановки аматорського театру в Галичині 1848—1851 рр. виконували щонайменше три функції. По-перше, вони організовували суспільне життя в чітко окреслених межах (скажімо, в тогочасних театральних осередках — Коломиї, Львові й Перемишлі), приводячи в дію механізми саморегулювання конкретного соціокультурного середовища (специфічної культурної конфігурації) через схвалення і засудження, часто через протиставлення позитивних і негативних образів. По-друге, сам художній твір, оригінальний чи адаптований, уже був продуктом певного культурного цілого: оскільки його розуміння могло бути забезпечене лишень у випадку використання «слів» (кодів), запозичених з його культурного контексту, то «чужі» коди, які б використовувалися у творі, залишилися б у багатьох випадках незрозумілими. І, по-третє, коли твір мистецтва, скажімо, критикував реалії тогочасних культур (низької чи високої), в рамках яких перебував індивідуум або цілий суспільний прошарок, коли вони викривали тодішні механізми чи намагалися виправити ситуацію, тобто коли вони іронізували над певними (зокрема, політичними) моделями поведінки, висміювали ці моделі або знеславлювали їх, вони могли внести в культуру, яка розвивалася, певні зміни і доповнення.

Оскільки формування національних ідей у досліджуваному хронотопі було пов’язане з процесами модернізації та включення в загальноімперський контекст, найдієвішими засобами самоідентифікаци виступали думки про національну самобутність. Швидкому поширенню її елементів сприяли літературні твори, які відігравали істотну роль у формуванні національних цінностей. Зважаючи на висновки дослідника Г. Бгабга про вивчення нації через її «розповідність» і таким чином будування поля значень і символів, що асоціюються з національним життям, суттєвою є теза, що ідеологія концептуалізується з погляду артикуляції заглибин національної культури. Ми можемо припустити, що повсякденне життя представників етнонацій західноукраїнського регіону демонструвало постійну зміну ідентичностей залежно від домінуючого контексту. Ключовим принципом тут виступатиме ототожнення та самоототожнення як механізми наближення художньої дійсності до дійсності читача. Їх ми простежуємо у творах, мабуть, найвідомішої «трійці» з австрійської Галичини — австрійця Л. фон Захер-Мазоха, українця І. Франка та єврея Й. Рота.