У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Особливістю територіальної ідентичності населення Габсбурзької монархії можна вважати й те, що територія тут виступає як основний чинник соціалізації індивіда та його політичної мобілізації. Колективні уявлення, групова солідарність (як і відповідна система міфів і символів) тут не просто «прив’язані» до певної території, але й сформовані відповідно до панівної тут соціонормативної і політичної культури. Зокрема, ідея територіальності національного надихала різні проекти реорганізації монархії та поділу її на провінції за національним принципом: «...Русини хочуть єдності й добра спільної вітчизни, але хочуть єдності моральної, духовної, не фізичної, механічної, хочуть добра спільної вітчизни, у якій би себе як народ могли бачити і пізнати; хочуть бути самоціллю, а не служити іншому народу, хоч би і братові, як засіб; хочуть, щоб їхня вітчизна була Швейцарією, яка складається з рівних народів, що себе взаємно поважають, а не Лакедемонією — країною спартанців та ілотів, що хочуть бути народом і стати знову в шерензі народів Європи».

Відтак руські інтелектуали 1840-х рр. бачили реорганізацію світу за національним принципом містичного союзу між землею і людьми — союзу, який творить націю. Дещо пізніше в підручнику для початкових шкіл 1850-х рр., який містив і розлогий виклад ідеології австрійського абсолютизму, писали: «Той край, в котором кто уродился і виховался, ілі в котором кто на всегда осіл, називаєтся отечеством». Тут, власне, і простежується дискурс територіальності — необхідної умови модерної ідентичності. Адже самоідентифікація людини з певною територією, етнічною і/або політичною, завжди має ієрархічний характер. Зазвичай людина відчуває себе одночасно мешканцем і своєї країни, і одного з її регіонів, і конкретного населеного пункту (місцевості). При цьому різні рівні територіальної ідентичності відіграють різну роль — підкорення або панування.

Інший ракурс проблеми — ідентичність релігійного штибу. Тривалий час виключна релігійність перешкоджала формуванню сильної і тривкої етнічної свідомості, аж поки доба націоналізму не спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі — національній ідентичності, яка історично виводилася саме з християнської традиції. У цей період релігійність могла мобілізувати й підтримувати етноконфесійні спільноти так само, як і навпаки. Фактично це було продовженням середньовічної традиції, згідно з якою конфесійна й етнічна належності багато в чому збігалися, а то й були тотожними.

Однак якщо в XVI — XVIII ст. панівним був поділ світу на полярні протилежності з недовірою й упередженістю до всього «чужого» в національному, мовному та головним чином віросповідному аспектах, то людина ранньомодерного часу дедалі більше прагнула долати численні перепони на шляху до взаєморозуміння, позбуватися відчуженості всупереч релігійній та етнічній ворожнечі. Власне, саме релігія набувала абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувалося самоототожнення її конфесійної й етнічної належності. За відсутності власної державності в умовах спільного проживання на західноукраїнських землях християнських (українців, поляків, вірмен, румунів) та не-християнських спільнот (євреїв, караїмів) конфесійний чинник поглиблював почуття етноідентифікації серед населення. Якщо в Галичині розрізняли українця (греко-католика) та поляка (римо-католика), то на Буковині тривалий час за відсутності етнічної свідомості й відчуття конфесійної різниці між собою українці та румуни вважали себе «за одну громаду, один народ». Це, по суті, приклад того, що релігійні спільноти зазвичай переступають етнічні кордони: вони проповідують або всій нації, або кільком, чи решті світу, навіть коли на практиці релігія призначається одному класові або ж поширюється головним чином серед одного класу.

Тому очевидно, що на умовному рубежі 1840-х рр. (який став переломним для багатьох народів Австрійської імперії) для етносів західноукраїнських земель проблема вибору ідентичності полягала у взаємозалежності соціальних (пани, кріпаки, хлібороби, корчмарі), конфесійних (греко-католики, православні, римо-католики, протестанти, юдеї) і регіональних (русини, мазури, бойки, гуцули) самовизначень. Правдоподібно, що для населення Галичини і Буковини національна ідентичність у той час існувала на найпримітивнішому рівні: мешканці знали, ким вони не є, адже відмінності у мові, релігії, одязі, звичаях тощо легко вгадувалися на побутовому рівні. Проте тоді в більшості випадків вони ще не усвідомлювали, частинами яких більших народів вони є.

Отже, релігійний чинник ідентифікації залишався тією демаркаційною лінією, яка розділяла населення регіону на «своїх» і «чужих», насичувала простір міжетнічної соціокультурної дистанції. Поруч із територіальною і становою ідентичністю продовжувала існувати й конфесійна ідентичність, тому нерідко віросповідання бралося лише як національність. Тим паче, що й пізніше абсолютистська система управління заздалегідь позбавляла етноси політичної суб’єктності, адже відносини особи й держави в етнічному аспекті визначалися принципом віросповідання (зосібна, у випадку євреїв).