У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів
- Автор: Галушка А., Гирич І.
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1491-0
- Жанр: История
Электронная книга - «У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів». Краткое содержание книги:
Промовистий приклад на обширі західноукраїнського регіону — так звана Галицька різанина 1846 р., коли австрійський уряд скерував енергію стихійного селянського бунту проти місцевої польської шляхти, яка виступила з гаслами національними, міцно переплетеними з соціальними. Разом із польськими конспіраторами у галицьке село прийшли ідеї національної ідентичності й можливості зміни політичної системи. Це був наслідок спроби тогочасних польських революціонерів реалізувати один із перших емансипаційних проектів у Центрально-Східній Європі — здобути польську національну державу шляхом збройної боротьби. Її невіддільною частиною мало стати соціальне визволення селянства. Однак якщо йдеться про Галичину, то «повстанці тут гинули не від куль австрійських солдатів, а від кіс і сокир „польських“ селян, котрі замість того, щоб приєднатися до повстанців, допомогли австрійському уряду завдати їм поразки». Власне, події 1846 р., у ході яких озлоблені хлібороби вбивали своїх панів цілими сім’ями, були на користь Відневі. Австрійська влада бачила поляків і польську ідею як нелояльних до імператора, чим імпліцитно визнала слабкість імперії, нестабільність чинних владних відносин.
Імовірно, події 1846 р. у Галичині свідчили про стихійний, локально обмежений протест, який мав власну раціональність (яка, щоправда, не відповідала раціональності організованої й інституціоналізованої революції), але був не менш ефективним. Тим паче ці події нагадали польське повстання 1830— 1831 рр., справа якого, за визначенням І. Франка, «серед руської молодежі стрітила [...] не менш гарячих противників», значна частина яких стояла на боці правлячої династії.
Проблема подальшого функціонування самої Австрійської імперії, а отже, і національних територій, що входили в неї, виявилася нерозв’язною і стала непереборною перешкодою у виконанні головного завдання революції — національного об’єднання. До того ж національні ідеї та національні конфлікти перепліталися, зливалися і стикалися з конфліктами політичними і соціальними.
1848 р. давно омріяний виступ народів за свободу загрожував обернутися на боротьбу національностей одна проти одної. Панівним тут був погляд, що нова світова система держав може надати свободу кожній нації. Адже до того часу, як зауважує учений П. Гай, панівним був специфічний етнокультурний складник Габсбурзької монархії, піддані якої постійно усвідомлювали себе протиставленням інших національностей, відчували невпевненість у власній національній ідентичності. Закономірними є узагальнення Д. Ланґевіше: «...Всюди, де були змішані національні регіони або де конкурували між собою національні претензії на певні землі, революційно налаштовані національності з територіальними поступками мирилися дуже неохоче. А коли й мирилися, то не тому, що хотіли зберегти між собою мир, а через те, що давні державні владні інститути ще не зовсім вписалися в нові національні моделі легітимності».
Під час революції 1848 р. в Австрійській імперії Габсбурги вперше у своїй історії вирішили внутрішньополітичну проблему способом, який навряд чи сприяв скріпленню єдності імперії — зіткненням її народів між собою. Сьогодні важко однозначно сказати, чому Відень пішов на такий крок: чи то з відчаю, чи то внаслідок логіки ультраконсервативного мислення, головний постулат якого — міцність і непохитність головних політичних акторів. Був й інший аргумент, який пояснював політику династії 1848 р. — Габсбурги не розглядали серйозно ідею співпраці з підвладними їй непривілейованими народами. Правлячий дім «вітав» їх як тимчасову силу, яку можна протиставити німцям і угорцям.
Як правило, національна ідентичність знаходить свій головний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян. Тож акцент при цьому робиться на загальнонаціональних цінностях — національному інтересі, безпеці тощо. Гадаємо, що події 1848—1849 рр. слід розглядати як інституціоналізовану революцію, яка мала свої цільові перспективи, форми і сфери дій. Вони виявилися в політиці шляхом організації, участі в політичних спілках, різноманітних об’єднаннях за інтересами, підписуванні петицій тощо. Завдяки політиці, яка дала змогу досягати загальнонаціональних цілей і формувати передусім через перші газети національну (вже не локальну) громадську думку, відбулося спрямування революції в легальне русло. Згодом завдання досягнення своїх цілей ставилися через рішення парламентських фракцій.
Відтак руський (український) політичний курс 1848 р. залишався монархічним, але був антифеодальним: була надія, що селянство, звільнившись із кайданів феодальних стосунків, стане свідомим представником громадянського суспільства, окремої національності, належно представленої у відповідних політичних інституціях. Приміром, у заклику до народу, виданому Головною руською радою (ГРР)[6] з нагоди виборів до рейхстагу, говорилося:«...Браття Русини! Возмім сє сердечне і щире за рукі, не даймося при виборах поводувати особистим пожитком, думою, ненавистен)... [тільки] єдиною і чистою мислею воскрешения рускої народности...»
Найбільший поштовх до сепарації галицьких українців з-під польських впливів та формування власних політичних структур мало заперечення їхніх прав як окремої нації лідерами польського національного руху. Останні виступили з програмою широких демократичних перетворень і відродження втраченої державності. Тому під час підписання петиції до імператора 19 березня 1848 р. К. Віньковський звертався до греко-католицьких семінаристів: «Не забувайте, що ви руське плем’я, окреме від поляків, що у вас інша національність, своя історія, своя мова, — словом, що ви — русини».
Поза тим український політикум демонстрував лояльність до правлячої династії. У «Зорі Галицькій» від 6 червня 1848 р. знаходимо твердження, що «...Русины... зачали сами о своихъ потребахъ радити... освѣдчили перед цѣлымъ свѣтомъ, чим они суть, и чого желають; освѣдчили, що хотятъ свою оутиснену народность подносити, свободы констітуційни хоронити и розвивати... але хотятъ въ звязѣ зъ Австрійов, яко часть до ей цѣлости налещажа, зоставати». Це було пов’язано з тим, що в той час, коли інші народи імперії, вимагаючи запровадження конституційного устрою і демократичних свобод, прагнули забезпечити свої національні права, українці не мали не лише досвіду політичної боротьби, належної інфраструктури і відповідного керівництва, але й навіть чіткого усвідомлення свого становища й потреб. Зокрема в «Адресі Русинів» від 19 квітня 1848 р., підписаному найвідомішими галицько-руськими діячами, пересипаному запевненнями у вірності русинів трону й Австрії, не було жодних політичних вимог і говорилося лише про забезпечення прав української мови в школах, державних установах і судочинстві та гарантії рівноправності для католиків східної традиції. Домінували й заклики до декларованих конституційних свобод і національної рівноправності при поступуванні «в згоді» з іншими народами. У відозві «Співгромадяни!» зокрема йшлося: «Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду... їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей... Русини потребують підтримки... їхніх співгромадян. Вони (русини. — Авт.) не мають могутніх національних можновладців, слабкі їхні ряди, натомість невідкладні потреби великі».
Ось іще одна особливість національно-політичного поступу етнічної більшості регіону в рамках революції 1848 р.: незважаючи на те що лідери галицьких українців задекларували ідею єдності українського народу, членами ГРР не могли бути вихідці з Великої України та українці латинського обряду, а тільки народжений у Галичині «честный русинъ греческого обряда, признающійся до рускои народности». Як бачимо, тут національна ідентичність, яка містить певний емоційний заряд, тісно переплітається з регіональною. Остання, як висновують учені, належить до її т. зв. горизонтальних типів і поряд з локальною є чи не найближчою до людини опосередкованою опорою самоідентифікації через територію, на якій вона живе постійно.
6
Політична організація української інтелігенції та уніатського духівництва Галичини проавстрійського напрямку, створена у Львові 1848 р. під час революційних подій в Австрійській імперії.