Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
— Бо він — труп, — злостиво зауважив Вождь Зелений Вуж і реготнув, але тут же захлинувся мокротинням. — Ну й сміхота!
— Мене навіть зняли з постачання.
— Ну й сміхота, — повторив Вождь Зелений Вуж. — Весь час мотав мені душу, а тепер глянь, що сталося з ним самим. Він труп. Його вбила власна пожадливість!
— Не це мене вбило, — спокійним і байдужим голосом відказав Док Дайлік. — Пожадливість тут ні до чого. В усьому винен цей паскудний доктор Стаббс: це він підбурив полковника Пескарта й підполковника Порка проти всіх лікарів у полку. Своєю дурною принциповістю він скомпрометував усю нашу професію. Якщо не візьметься за розум, його забалотує медична асоціація штату, і хай тоді спробує знайти собі практику!
Йоссар’ян спостерігав, як Вождь Зелений Вуж обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до речового мішка.
— А ти не зміг би по дорозі до шпиталю завітати до мене та й урізати комусь із них по пиці? — задумливо спитав він. — їх там аж четверо, і, кінець кінцем, вони зовсім виживуть мене з намету.
— Ти знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм плем’ям, — не без гумору зауважив Вождь Зелений Вуж і навіть присів на койку, щоб посміятися з власного дотепу. — А чом би тобі не попросити капітана Гадда — хай він трохи попсує їм веселе життя. Ніхто не вміє псувати життя людям краще, ніж капітан Гадд.
Йоссар’ян кисло скривився від самої згадки про капітана Гадда. Той і так уже, скільки міг, знущався з новеньких льотчиків щоразу, як вони заходили до його намету взяти карти чи одержати розвіддані. Коли йшлося про капітана Гадда, то Йоссар’ян одразу ж пойнявся співчуттям до своїх сусідів, йому навіть захотілося взяти їх під опіку. Хіба ж винні вони, що молоді й життєрадісні, казав він сам до себе на шляху додому, розтинаючи темряву променем ліхтарика. Він би теж хотів бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони зараз такі відчайдушні, самовпевнені й безтурботні. Просто треба набратися терпцю, почекати, поки одного чи двох із них уб’ють, а решту поранять, і тоді все відразу стане на місце. Він заприсягся, що ставитиметься до них терпиміше та великодушніше. Проте коли Йоссар’ян, із найкращими намірами, пірнув до свого намету, в грубі палахкотіло високе жовте полум’я. З жахом в очах він прикипів до місця. На його очах чудові Весслові березові поліна перетворювалися в дим! Вони розклали з них вогнисько! Йоссар’ян витріщився на їхні бездушні розшарілі пики і ладен був вилаяти їх на чім світ стоїть. Він ладен був узяти й зіткнути їх усіх лобами, а вони голосно, сердечно привітали його і з веселою гостинністю запросили розділити з ними смажені каштани та печену картоплю. Ну, що він мав з ними робити?
А наступного ранку вони спровадили з намету небіжчика. Ось так — узяли й викинули геть. Вони винесли його койку й манатки просто в кущі і все це звалили там на купу, а потім, бадьорі, повернулись до намету, обтрушуючи руки: ото, мовляв, добре діло зробили! Йоссар’ян був приголомшений такою завзятою енергією, таким запалом, таким немудрим і практичним підходом до справи. За якихось кілька секунд вони легко і просто розв’язали проблему, над якою Йоссар’ян та сержант Трезор марно билися довгі-предовгі місяці. Йоссар’ян запанікував: того й гляди, вони так само легко спекаються і його самого! — і мерщій побіг до Голодного Джо та й махнув із ним у Рим. А до наступного ранку Кристієва краля нарешті добре виспалась і прокинулася раптом сповненою кохання.
33. Кристієва краля
Забравши в Римі пошту, Голодний Джо відлетів на П’яносу, і, залишившись сам-один, Йоссар’ян так гостро затужив за сестрою Качкіт, що з відчаєм подався поблукати по місту, сподіваючись здибати свою Лючану або хоча б ту грудасту, пухкеньку й п’яненьку млоснооку реготушку, в якої падлюка Аарфі відібрав, а потім викинув у вікно автомашини коштовний перстень з голими фігурками на рожевій камеї. О, як він жадав їх обох!
Та чим довше він їх шукав, тим виразніше усвідомлював, що вже ніколи не побачить ні Лючани з її незабутнім сміхом і потайним шрамом, ні рожевощокої жертви Аарфі, з тим її переобтяженим білим ліфчиком під розстебнутою оранжевою єдвабною блузкою.