Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Але відмовитись від Весслового намету означало б відмовитись від самого Вессла й віддати його на поталу непоштивій банді з чотирьох дурників, які тільки й чекають, щоб поселитися там і сплюндрувати тінь Вессла. Крім того, було б несправедливо, щоб ці галасливі жовтороті шмаркачі прийшли на все готове й задарма дістали найупорядженіший намет на цілім острові. Проте, як пояснив сержант Трезор, наказ є наказ, і Йоссар’янові не залишалось нічого іншого, як поступитись їм частиною своїх володінь, ще й давати їм скрушним голосом поради, як краще розташуватися. Собі він міг дозволити лише короткі ворожі погляди, та й ті були більше схожі на мовчазні перепросини.
Йоссар’янові зроду не доводилось терпіти компанії, обтяжливішої за цю четвірку. Ніщо в світі не могло зіпсувати їхнього настрою. Вони весь час сміялися — з приводу й без приводу. Його вони жартома прозвали Йо-Йо. Повертаючись напідпитку серед ночі, вони намагались не потривожити сусіда, але незграбно налітали один на одного, галасували, хихотіли і кінець кінцем будили його, а коли він, лаючись, сідав на койці й бідкався, що йому не дають спати, вони заглушали ті скарги ослячими криками, які мали висловлювати їхню приязнь. А він ладен був роздерти їх на шматки. Вони нагадували йому малих поганців племінників каченяти Дональда з мультфільмів Діснея. Вони побоювались Йоссар’яна і весь час докучали йому своєю осоружною щирістю, а їхня нестерпна готовність робити всілякі дрібні послуги дратувала Йоссар’яна до нестями. Вони були легковажні, незрілі, безпосередні, наївні, самовпевнені, шанобливі й неслухняні пацани. Вони були такі тупоголові, що не мали жодних нарікань. Були в захваті від полковника Пескарта і вважали дотепником підполковника Порка. Вони боялися Йоссар’яна, але нітрохи не боялись норми в сімдесят бойових вильотів, установленої полковником Пескартом. Ця четвірка невибагливих хлопчаків веселилась без упину, а Йоссар’ян мало не божеволів. Він ніяк не міг їм утовкмачити, що в свої двадцять вісім років він уже невиправний старий буркотун із своїми неодмінними химерами, що він належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що його нудить від розваг — не варто навіть пробувати розважати, що його нудить від самої їхньої присутності. Але їх неможливо було вгамувати — вони були гірші за жінок. Їм просто бракувало клепок у голові, щоб замислитись про самих себе і впасти у відчай.
Їхні дружки з інших ескадрилей почали безцеремонно ввалюватись до намету і влаштовувати там справжній бедлам. Для самого Йоссар’яна часто вже не залишалося місця. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Качкіт. А тепер, коли настала осіння негода, куди іще він міг її повести?! То вже було зовсім непередбачене лихо, і тепер Йоссар’яна часом поривало розчерепити їхні довбешки кулаком або, схопивши за шкірки та штанці, раз і назавжди повикидати їх одного за одним у мокрі колючі будяки, що росли поміж його особистим пісуаром — іржавою каструлею з дірками у дні — та загальним клозетом, збитим із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабіну для переодягання.
Проте, замість того щоб розчерепити їм довбешки, він начепив калоші та чорний дощовик і почвалав крізь мжичку та морок до Зеленого Вужа вмовляти його, щоб перебрався до нього і скоріше витурив кудись подалі цих клятих маминих синків своїми страхітливими лайками та свинськими манерами. Однак Вождь Зелений Вуж застудився і виряджався до шпиталю, де збирався померти від запалення легень. Інстинкт підказував Зеленому Вужу, що час його вже настав. Груди розривав біль, не відпускав безугавний кашель. Навіть віскі більше не зогрівало. Найтяжчим прокляттям для нього стало те, що до трейлера повернувся капітан Флюм. А це вже, безперечно, була віща прикмета.
— Він не міг не повернутись, — доводив Йоссар’ян, марно намагаючись утішити понурого здорованя-індіанця, чиє масивне мідно-червоне обличчя за лічені дні геть змарніло, набравши якогось вапнясто-сірого відтінку. — За такої погоди він у лісі замерз би на цурку.
— Ні, один тільки холод не вигнав би цього жовтопузого тхора з лісу, — вперто стояв на своєму Вождь Зелений Вуж. Він постукав себе в чоло і додав з таємничим виразом: — Ні, сер! Він щось відчув. Він відчув, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він відчув. І ось звідки я знаю, що настав мій час.
— А що каже Док Дайлік?
— Мені нічого не дозволяють казати, — тужливим голосом пояснив Док Дайлік зі свого стільчика в темному кутку намету; при миготливому блиманні свічки його впокорене шпичасте личко мало колір, що буває в зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден із двох його мешканців не мав снаги вкрутити нову. — Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, — додав Док Дайлік.