Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Не ворушися, — каже Голос номер один. — Не хочу тебе порізати. — Це не голос людини, яка заробляє собі на життя таким промислом. Каллаген це розуміє навіть попри стан, у якому зараз перебуває. Чоловік дихає з присвистом, час від часу тамуючи подих. Каллаген хоче йому подякувати. Одне діло рятувати незнайомця, коли ти коп, пожежник чи охоронець. І геть інше — якщо ти пересічний громадянин. Саме до таких і належить його рятівник, обидва його рятівники, хоча він гадки не має, чому вони так добре підготувалися. Звідки вони знали імена Братів Гітлера? І де саме зачаїлися? Вони прийшли знадвору чи були вже тут, у старій порожній пральні? І багато інших питань. Але Каллагену не так уже й цікаво. Бо хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні його життя. І це головне, єдине, що має значення. Джордж і Ленні вже майже підчепили його на гачок, але кавалерія ввірвалася останньої миті, як у кіно з Джоном Вейном.
Каллагену хочеться подякувати цьому чоловікові. Де Каллагену хочеться опинитися, то це в машині «швидкої», яка мчить до лікарні, поки ті панки не підстерегли власника Голосу номер один надворі чи власник Голосу номер один не сконав від серцевого нападу через хвилювання. Він хоче висловити подяку, але в роті знову каша, наче він п’яний. Ровен називав таке говоріння нісенітним. «Лаку-у» — от і все, що йому вдається вимовити.
Чоловік розрізає липку стрічку спершу на його руках, потім на ногах. Серцевого нападу в нього немає. Каллаген знову перекочується на спину й бачить пухку руку, яка тримає скальпель. На третьому пальці — перстень-печатка, на якій зображено розгорнуту книгу, а під нею напис — Ex Libris. Потім прожектор вмикається знову, і Каллаген затуляє очі рукою.
— Чорт, чоловіче, нащо ти це робиш? — Виходить щось на кшталт «Оот-оое, аоиеобии», але власник Голосу номер один начебто розуміє.
— Думаю, це очевидно, мій поранений друже, — каже він. — Якщо нам доведеться зустрітися знову, я б хотів, щоб це було вперше. Якщо ми раптом перетнемося на вулиці, я волів би залишитися невпізнаним. Так безпечніше.
Шурхіт кроків. Світло віддаляється.
— Ми викличемо «швидку» з телефону-автомата на тому боці вулиці…
— Ні! Не робіть цього! А якщо вони повернуться? — Його жах такий непідробний, що слова виходять навдивовижу чіткими.
— Ми спостерігатимемо, — каже Голос номер один. Присвист у його диханні помалу стихає. Він помітно заспокоюється. Це добре. — Думаю, цілком імовірно, що вони повернуться. Здоровань дуже засмутився. Але якщо китайці кажуть правду, я тепер відповідаю за твоє життя. І ухилятися від цього обов’язку я не збираюся. Якщо вони знов поткнуть сюди носа, я випущу в їхній бік пару куль. І не над головами. — Фігура на мить замовкає. Цей чоловік і сам чималих габаритів. І, авжеж, хоробрості йому вистачає. — Друже мій, то були Брати Гітлера. Ти знаєш, хто вони?
— Так, — шепоче Каллаген. — А хто ти, не скажеш?
— Краще тобі цього не знати, — відповідає містер Екслібрис.
— А хто я, ти знаєш?
Пауза. Шурхіт кроків. Містер Екслібрис уже стоїть у дверному проході порожньої пральні.
— Ні, — каже він. Потім: — Священик. Яка різниця?
— Як ви дізналися, що я тут?
— Чекай «швидкої», — каже Голос номер один. — Постарайся не рухатися. Ти втратив багато крові, можуть бути внутрішні ушкодження.
І він виходить. Каллаген лежить на підлозі вдихаючи запахи відбілювача, порошку і приємний аромат пом’якшувача для білизни. «Ви перете чи ми перемо — різниці немає, — думає він. — Головне, що все чисто». Його яйця ниють і набрякають. Щелепа теж болить і теж розпухає. Шкіра на обличчі натягується, бо плоть під нею збільшується. Він лежить, чекаючи на «швидку» й життя чи на повернення Братів Гітлера і смерть. На леді чи тигра. На Діанин скарб чи смертоносну змію. Час тягнеться нескінченно довго, і врешті-решт запорошену підлогу заливають спалахи червоного світла, і він розуміє, що цього разу це леді. Цього разу це скарб.
Цього разу — життя.
— Отак, — підсумував Каллаген, — я і потрапив у палату номер 577 тієї самої лікарні тієї ж ночі.
— Ти серйозно? — Сюзаннині очі стали круглими від подиву.
— Серйозно, як серцевий напад. Ровен Маґрудер помер, мене мало не замордували, а в лікарні поклали на те саме ліжко, де лежав він. Напевно, їм вистачило часу лише на те, щоб перестелити його. І поки не прийшла медсестра з морфіновим візком і не відключила мене, я лежав і думав, чи, бува, не навідається до мене Ровенова сестра, щоб довершити те, що почали Брати Гітлера. Але чому вас дивують такі речі? В обох наших історіях чимало дивних збігів. Ви не замислювалися над подібністю назви «Калья» й мого прізвища?