Вовки Кальї. Темна вежа V

— Думаєте, до них добралися люди закону? — спитав Джейк.

— Так. Розплата не забарилася.

— А в газетах писалося, що то Брати Гітлера? — поцікавився Едді. — Бо коли я підростав, ми все ще лякали один одного тими чуваками.

— У таблоїдах обговорювали таку можливість, — кивнув Каллаген. — Я впевнений, що в душі журналісти, які писали про вбивства, скоєні Братами Гітлера, й завдані каліцтва, знали, що ними були Рендольф і Ґартон, бо опісля не трапилося нічого подібного, крім хіба що пари слабеньких спроб імітації. Але «жовта» преса не хотіла вбивати бабая, бо бабай продавав їм газети.

— Блін, — сказав Едді. — Ти таки побував на війнах.

— Ви ще не чули останнього акту, — попередив Каллаген. — Це щось.

Роланд знову обвів пальцем коло в повітрі, але не підганяючи. Він скрутив собі цигарку. Таким задоволеним троє товаришів не бачили його давно. Більш умиротвореним виглядав хіба що Юк, який спав біля Джейкових ніг.

— Я шукав той пішохідний міст, коли вдруге виходив з Нью-Йорка мостом Джорджа Вашингтона зі своєю книжкою в м'якій палітурці та пляшчиною, — повів далі Каллаген, — але мосту не було. Наступні кілька місяців я час від часу бачив потаємні шляхи — і пам'ятаю, що мені до рук кілька разів потрапляла десятидоларова банкнота з Чедбурном, — але решта їх просто зникли. Я бачив багацько вампірів третього типу і, пригадую, ще подумав тоді, що їх побільшало. Але я їх не чіпав. Просто втратив потребу. Як Томас Гарді втратив охоту писати романи, а Томас Гарт Бентон — писати фрески. «Це лише комарі, — думав я, — Нехай собі». Моїм завданням було дістатися якогось містечка, розшукати найближчу контору «Броні Мен», «Менпауер» або «Джоб Ґай», а ще знайти бар, де мені було б затишно. Я надавав перевагу кнайпам, схожим на «Американо» чи «Блерні Стоун» в Нью-Йорку.

— Іншими словами, теплий стіл і випивка на ньому — от що тобі було потрібно, — констатував Едді.

— Точно. — Каллаген подивився на нього як на споріднену душу. — Ще б пак! І я оберігав ці місця, допоки не наставав час іти далі. Тобто я випивав рівно стільки, щоб захмеліти, в своєму улюбленому барі, а решту вечора — ту його частину, коли вже повзають, кричать і ригають собі на сорочку, — проводив деінде. Зазвичай «аль фреско».

— А що… — почав Джейк.

— Тобто він напивався на природі, зайчику, — пояснила Сюзанна і скуйовдила йому волосся. Але одразу ж скривилася й притисла руку до живота.