Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
У виконанні Бур-Малотке,— у двох його виступах це слово було вжите рівно сто тридцять чотири рази, а Мурке переслухував обидва виступи тричі, отже, чув слово «мистецтво» чотириста два рази — аж надто часто, щоб мати охоту пристати до розмови на цю тему. Минувши бар, він швидко подався до ніші в глибині буфету й полегшено зітхнув, побачивши, що там нікого немає. Він сів у жовте м'яке крісло, закурив і, коли надійшла Була, кельнерка, сказав їй:
— Яблучний сік, будь ласка.
Мурке зрадів, що вона зразу й пішла собі. Він заплющив очі, але мимохіть слухав розмову позаштатних працівників, що, як можна було зрозуміти, заходились палко сперечатися про мистецтво; щоразу, як котрийсь із них вимовляв слово «мистецтво», Мурке здригався. Наче тебе шмагають нагаєм, подумалося йому.
Була принесла сік і стурбовано глянула на Мурке. То була висока й дужа, а проте не гладка жінка, здорова й весела на виду. Наливаючи сік із карафи в склянку, вона сказала:
— Вам треба взяти відпустку, пане докторе, й покинути куріння.
Колись вона звалася Вільфріда Ула, згодом ці двоє імен, задля зручності, звели в одне — Була. До працівників відділу культури Була виявляла особливу шанобу.
— Дайте мені спокій,— сказав Мурке,— будь ласка, дайте мені спокій.
— Та підіть у кіно з якою гарненькою, негордою дівчиною,— провадила Була.
— Сьогодні ж увечері й піду,— сказав Мурке,— обіцяю вам.
— Не треба конче хапатися за першу-ліпшу хвойду,— правила своєї Була,— можна знайти просту, гарненьку й лагідну дівчину зі щирим серцем. Вони ще не перевелися на світі.
— Я знаю,— відгукнувся Мурке,— не перевелися, я навіть знайомий з однією такою дівчиною.
Отож-бо, подумала Була й рушила до столика, де сиділи позаштатні працівники; один із них замовив три чарки горілки й три чашечки кави. Сердешні, подумала Була, зовсім одбилися тями через те своє мистецтво. Вона була щиро прихильна до всіх трьох і ревно намагалася навернути їх до ощадності. Ото аби в них завелися гроші, відразу все й розтринькають, подумала Була й, похитавши головою, замовила буфетникові три чарки горілки та три чашечки кави.
Мурке надпив трохи соку, погасив сигарету об дно попільнички й з острахом подумав, що десь між одинадцятою та першою муситиме краяти відмінки Бур-Малотке й уклеювати в його виступи. О другій виступи Бур-Малотке слухатиме в себе в кабінеті шеф. Мурке думав про мило, про стрімкі сходи, про ярмаркову гору, про шефову любов до життя й про Бур-Малотке,— і коли побачив Швендлінга, що ввійшов до буфету, з несподіванки злякався.
Швендлінг був у сорочці в чорну й червону велику кратку. Він рішуче завернув до ніші, де причаївся Мурке. Швендлінг мугикав пісеньку «Цілуй мої вуста, мої вуста», на яку саме була мода, але, вгледівши Мурке, раптово замовк.
— А, це ти! А я гадав, ти чикрижиш теревені Бур-Малотке.
— Об одинадцятій знов почнемо,— сказав Мурке.
— Було, кухоль пива,— гримнув Швендлінг, повернувшись до прилавка.— Півлітровий! — І знову звернувся до Мурке: — Ну, за цей подвиг ти заслуговуєш додаткової відпустки. Можна собі уявити, який то жах. Старий казав мені, в чому справа.
Мурке мовчав, і Швендлінг озвався знову:
— Ти чув новину про Муквіца?
Мурке спершу неуважно похитав головою, але потім спитав із чемності:
— А що?
Була принесла пиво, Швендлінг сьорбнув із кухля, трохи помовчав, набиваючи собі ціну, а тоді повільно сказав:
— Муквіц робить репортаж про тайгу.
Мурке засміявся.
— А Фен що? — спитав він.
— Той,— відказав Швендлінг,— робить репортаж про тундру.
— А Вегухт?
— Вегухт робить репортаж про мене, а тоді я зроблю про нього,— як то кажуть, відобрази мене — відображу тебе...
Один із позаштатних працівників зненацька зірвався на ноги й загукав на весь буфет:
— Мистецтво! Мистецтво — ось у чому вся сила!
Мурке пригнувся, як солдат, що почув постріл міномета з ворожих окопів. Він ще сьорбнув яблучного соку й раптом здригнувся, бо з гучномовця, несподівано почулося:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Він глянув на годинника: було ще тільки пів на одинадцяту, але гучномовець невблаганно повторював:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Гучномовець висів над прилавком, під гаслом, намальованим на стіні з наказу шефа: «Дисципліна — це все!»
— Ну,— мовив Швендлінг,— іди, не поможеться.
— Атож,— сказав Мурке,— не поможеться.
Він підвівся, поклав на столі гроші за сік, прохопився повз стіл позаштатних працівників, вийшов із буфету, вскочив у ліфт і, поминувши п'ять Шрершнауцових попільничок, опинився нагорі. На дверях помічника режисера музично-драматичних передач він побачив свій образок серця Христового й подумав: «Дяка богові, тепер на радіо є хоч один без смаку зроблений малюнок».
Відчинивши двері до монтажної, він побачив техніка, що спокійно сидів перед чотирма картонними коробками, і втомлено спитав:
— У чому річ?
— Ті впоралися швидше, ніж сподівалися, і в нас тепер є зайвих півгодини. Я подумав, може, ви схочете використати цей час.
— Авжеж,— сказав Мурке,— в мене о пів на першу побачення. Будемо починати. Що це за коробки?
— Я взяв по коробці на кожний відмінок,— відповів технік,— В оцій у мене називний і знахідний, отут — давальний, а отут,— він показав на маленьку коробочку з етикеткою «Натуральний шоколад»,— тут обидві кличні форми: праворуч — добра, ліворуч — негодяща.
— Чудово,— сказав Мурке,— то ви вже порізали цей непотріб?
— Так,— сказав технік,— і якщо ви записали, що за чим уклеювати, то ми щонайбільше за годину впораємося. Ви записали?
— Записав,— відповів Мурке.
Він дістав з кишені папірця, де були позаписувані цифри від 1 до 27 й проти кожної вказаний був відмінок, тоді сів і простяг технікові коробку з сигаретами. Поки вони курили, технік перемотав на котушку порізані стрічки з виступами Бур-Малотке.
— Перша вирізка,— сказав Мурке,— тут іде знахідний.
Технік потягся до першої коробки, взяв клаптик стрічки і вклеїв, де слід було.
— Друга,— знов озвався Мурке,— давальний.
Вони працювали швидко, і Мурке зітхнув з полегкістю, побачивши, що робота триватиме недовго.
— Тепер,— сказав він далі,— буде клична форма. Візьмемо, звичайно, гіршу.
Технік засміявся і вклеїв у плівку невдалу кличну форму Бур-Малотке.
— Далі,— квапив він,— далі!
— Родовий,— сказав Мурке.
Шеф сумлінно перечитував усі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:
«Любе радіо! У тебе, мабуть, немає прихильнішої слухачки, ніж я. Сама я стара жінка, бабуся, мені сімдесят сім років. Я слухаю тебе щодня вже тридцять років і ніколи не боялася тебе перехвалити. Може, ти ще пам'ятаєш мій лист про твою передачу „Сім душ корови Кавейди“. То була чудова передача. Але тепер я на тебе сердита! Зневага, яку виявляє наше радіо щодо душі собаки, кінець кінцем, просто обурює. І це ти називаєш гуманністю? У Гітлера, звісно, були свої вади,— коли вірити всьому, що кажуть, він був препоганий чоловік, та в одному Гітлерові не відмовиш: він любив собак і завжди про них дбав. Коли ж нарешті собака посяде гідне місце в німецькому радіомовленні? Такими передачами, як „Наче кішка з собакою“ ділові не зарадиш, це образа для кожної собаки. Якби мій Лоенгрінчик умів розмовляти, він би сам тобі сказав. Як уже він гавкав, слухаючи твою злощасну передачу, так, бідолашний, гавкав, просто вмерти можна з сорому! Я сплачую дві марки щомісяця нарівні з усіма слухачами і, користаючись із свого права, хочу поставити тобі запитання: коли, кінець кінцем, душа собаки займе гідне місце в нашому радіомовленні?