Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Розгорніть.

І я розгорнув. Усередині була друга папка, рожева, а на ній стояв напис: «Селище Таненіділь — земляні роботи». Розгорнувши й цю папку, я відразу ж зверху побачив свій кошторис; угорі скраю хтось написав червоним олівцем:

«Найдешевший проект!»

Я відчув, що червонію з радощів, відчув, як закалатало в мене серце, й подумав про двадцять тисяч марок.

— Господи,— тихо сказав я, згорнувши папку, й цього разу Берта забула мене застерегти.

— За ваше здоров'я,— всміхнулася пані Цумпен.

Ми випили. Тоді я підвівся й мовив:

— Може, це нечемно, але ви, певне, зрозумієте мене: я хотів би тепер поїхати додому.

— Я вас цілком розумію,— сказала пані Цумпен.— Ще тільки одна дрібничка.— Вона взяла папку, перегорнула папери й повела далі: — У вашому кошторисі один кубометр земляних робіт виходить на тридцять пфенігів дешевше, ніж у того, хто йде зразу за вами. Я б вам порадила підвищити вартість кубометра на п'ятнадцять пфенігів. Ваш проект однаково буде найдешевший, але ви так виграєте чотири тисячі п'ятсот марок. Ну ж бо!

Берта дістала з торбинки ручку й простягла мені, проте я був занадто схвильований і не міг писати; я відсунув папку до Берти й побачив, як вона впевненою рукою поставила іншу вартість кубометра земляних робіт, написала нову цифру загальних витрат і віддала папку пані Цумпен.

— А тепер,— сказала пані Цумпен,— ще одна дрібничка. Візьміть свою чекову книжку й випишіть чек на три тисячі марок до сплати готівкою.

Вона зверталася до мене, але дістала нашу чекову книжку зі своєї сумочки й виписала чек знов-таки Берта.

— Його не буде чим сплатити,— тихо озвався я.

— Коли оголосять наслідки конкурсу, то видадуть аванс, і ваш чек буде чим сплатити,— відказала пані Цумпен.

Може, я тоді просто не розумів того, що діялося. Коли ми спускалися ліфтом наниз, Берта сказала, що вона щаслива, та я промовчав.

Додому вона поїхала іншим шляхом, ми поминали тихі квартали, з відчинених вікон пливло світло, на балконах сиділи люди й пили вино; ніч була ясна й тепла.

— Той чек — для Цумпенів?— тихо спитав я.

І вона так само тихо відповіла:

— Атож.

Я поглянув на невеличкі, засмаглі Бертині руки, що впевнено й спокійно вели машину. Руки, подумалося мені, які підписують чеки й видавлюють із тюбиків майонез. Я звів очі вище — на її губи, й знову не відчув бажання їх поцілувати.

Того вечора я не допомагав Берті ставити машину в гараж, не допомагав їй і перемивати посуд. Я взяв велику чарку коньяку, подався до кабінету й сів за свій письмовий стіл, що був мені таки завеликий. Якась думка змусила мене встати, я підвівся, пішов до спальні й глянув на мадонну в стилі барокко, але так і не згадав, чого я туди прийшов.

Телефонний дзвоник урвав мої роздуми, я взяв трубку і не здивувався, коли почув Цумпенів голос:

— Ваша дружина зробила невеличку помилку: вона збільшила вартість кубометра не на п'ятнадцять, а на двадцять п'ять пфенігів.

Я мить подумав і сказав:

— То не помилка. Вона зробила це з моєї згоди.

Він спершу помовчав, а тоді сказав сміючись:

— То ви заздалегідь прикинули різні можливості?

— Так,— мовив я.

— Гаразд, тоді випишіть іще чек на тисячу марок.

— П'ятсот,— сказав я й подумав: «Так наче в поганих романах. Достоту так».

— Вісімсот,— озвався він.

Тоді я засміявся:

— Шістсот.— І хоч я не мав у цьому ніякого досвіду, проте знав, що тепер він назве цифру сімсот п'ятдесят І коли він справді назвав її, я сказав: — Гаразд.— І поклав трубку.

Не було ще півночі, як я зійшов наниз і відніс Цумпенові в машину чек. Цумпен був сам, і коли я простяг йому згорнутого папірця, він засміявся.

Повільно вернувшись до господи, я ніде не побачив Берти Вона не показувалась, не прийшла тоді, як я знов подався до кабінету, не з'явилася, коли я ще раз спустився наниз узяти в холодильнику склянку молока, і я знав — вона думає: «Йому треба оговтатися, краще лишити його на самоті: він повинен усе це зрозуміти».

Але я так і не зрозумів, бо зрозуміти це неможливо.