Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Моя родина вам вельми вдячна, — мовив опісля Володар розчулено, — ви граєте не пальцями — душею. І який потужний звук…

— Я володію ще трьома інструментами, — мовив Вогнедан, — але флейта… Якщо я не гратиму на ній, то, напевне, не зможу жити. Це мій другий голос, якщо пан Володар розуміє, що я маю на увазі.

— Атож, голос вашого духу, — згідно кивнув головою князь Зелеміню, — на жаль, нині так нечасто… Пристойно грають майже всі шляхтичі, я і сам… А от подібний рівень… Князь Ллєг зі своїм пандаром… Можливо — князь Влад, але чорногорська гітара в його руках все-таки доводить більше вправність музики, аніж… Колись, замолоду, я чув, як грає на скрипці Повелитель, тоді ще принц Святослав… Він наближався… Але ви, мій принце, досягли вищого вміння та ще в такому юному віці…

Вогнедан підморгнув Воїславу, і той послав Тополину за скрипкою. Взагалі-то Дракон більше любив вправлятися з чорногорською гітарою, але вдвох з Вогнеданом вони грали саме так: скрипка і флейта.

Присутні затамували подих, слухаючи, як перегукуються інструменти трохи не живими голосами. Музика оповідала про зімкнуті руки двох закоханих, про спільну погибель, що очікувала попереду, і про смутну чарівливість легенди, котра овіяла їхню смерть.

— О, це Радко, квітанець, — впізнав мелодію Володар, розчулено зітхнувши, — вона, здається, так і зветься: «Лебеді Данаділу». Він присвятив мелодію двом закоханим, котрі наклали на себе руки… «Наче лебеді, впавши з неба…». Неймовірно чудова річ, і якраз нині… Трохи світлого суму не завадить мені перед зустріччю з суддею Зелібору. Цей достойник має доповісти про хід розслідування.

Чаяна лебідкою випливла з-за столу і поволі схилилася перед Вогнеданом у низькому звичаєвому уклоні. А тоді доторкнулася вустами до його руки, в якій юнак все ще тримав флейту.

— Мій дух, — мовила стиха, — знову осягнув потрібний спокій. Дякую, ваша вельможносте…

— Радий прислужитись милій панні, - не менш церемонно відповів Вогнедан. Він ніяк не міг знайти потрібного тону розмови, хоча ніколи не губився, спілкуючись з жіноцтвом. Пан Дубовий був правим — панна була якась занадто не від цього світу.

Опісля так призвоїто закінченої вечері на Вогнедана очікувала ще одна несподіванка. До нього підійшов княжич Лемпарт і явно з миролюбними намірами. Принаймні, він був червоним, наче полум’я в комині й хвилини дві не міг почати розмову.

— Я вас уважно слухаю, — ввічливо сказав Вогнедан, а Воїслав обережно доручив скрипку пажу і присунувся поближче.

— Нехай ваш друг не хвилюється, — мовив Лемпарт трохи не розпачливо, — я не збираюся вас ображати… Навпаки… Я — мерзотник і гидь, негідна власних вух… Я сам не знаю, що зі мною сталося…

— Для чого ви вкрали вірша? — спитав принц спокійно, — адже все одно це випливло б назовні рано чи пізно…