Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Старий сидів на підлозі.
Час минав.
Унизу повільно прочинилися двері. Долинули звуки обережної ходи, на хвильку нерішуче завмерли, а /годі почали наближатися сходами. Почулися притишені-голоси:
- Даремно ми прийшли!
- Кажу ж тобі, він сам подзвонив мені по телефону. Страшенно скучив за людьми. Не можна ж йому відмовити.
- Він хворий!
- Авжеж. Але він сказав, щоб ми приходили, коли немає доглядальниці. Ми ж тільки на хвилину, привітаємось і...
Двері спальні широко розчинилися. Троє хлопців зазирнули до кімнати й побачили, що старий сидить на підлозі під стіною.
- Полковнику Фрійлі... - тихо мовив Дуглас. Старий мовчав, і було в тій мовчанці щось таке, що хлопцям ураз забило дух.
Вони обережно, мало не навшпиньки підійшли ближче.
Дуглас нахилився і вийняв телефонну трубку з уже захололих пальців старого. Тоді підніс її до вуха й прислухався. І за гудінням та потріскуванням дротів почув далекий і дивний останній звук.
За дві тисячі миль зачинили вікно.
- Ба-бах! - вигукнув Том. - Бабах! Бабах! Бабах! Він сидів на лужку перед міською управою верхи на гарматі часів громадянської війни.
Дуглас, що стояв перед гарматою, вхопився за груди і впав на траву. Але не встав, а так і лишився лежати із Замисленим виразом на обличчі.
- У тебе такий вигляд, наче ти зараз дістанеш із кишені свого олівця й щось запишеш, - сказав Том.
- Помовч, дай мені подумати! - відказав Дуглас, дивлячись на гармату. Потім перевернувся горілиць і втупив очі в небо та верхівки дерев над собою. - Томе, -я оце тільки-но збагнув...
- Що?
- Вчора помер Чін Лінсу. Вчора тут, у нашому містечку, назавжди закінчилася Громадянська війна. Вчора тут-таки померли президент Лінкольн, і генерал Лі, і генерал Грант, і сто тисяч інших людей, хто лицем на північ, хто на південь. І вчора ж таки пополудні в домі полковника Фрійлі бухнуло зі скелі в самісіньке нікуди величезне стадо буйволів та бізонів, завбільшки з увесь Грінтаун, що в штаті Іллінойс. І вляглася навіки неозора хмара куряви. А я й не подумав учора, що воно все означає. Це жахливо, Томе, просто жахливо. Як же ми тепер житимемо без усіх тих солдатів, без генерала Лі й генерала Гранта, без Доброчесного Ейба[43] як ми житимемо без Чін Лінсу? Мені й на думку ніколи не спадало, Томе, що стільки людей може померти отак ураз. А вони померли. Атож, таки померли!
Том сидів верхи на гарматі й дивився вниз на Дугласа, аж поки той замовк.
- Твій записник при тобі? Дуглас похитав головою.
- То катай додому й запиши все це, поки не забув. Дуглас сів на моріжку, тоді звівся на ноги. І повільно побрів через лужок, покусуючи нижню губу.
- Бабах, - стиха мовив Том. - Бабах. Бабах... - А тоді гукнув на повний голос: - Дуг! Поки ти йшов лужком, я тебе тричі вбив. Чуєш, Дуг? Гей, Дуг!.. Ну нехай, іди собі... - Він простягся на гарматі, заплющив одне око й, неначе прицілюючись, повів поглядом уподовж зашкарублого ствола. - Бабах! - пошепки мовив услід братовій постаті віддалік. - Бабах!
- Тримай!
- Двадцять дев’ять!
- Тримай!
- Тридцять!
- Тримай!
- Тридцять одна!
Важіль сіпнувся вниз. Бляшані ковпачки на закупорених пляшках виблискували ясною жовтизною. Дідусь подав Дугласові останню пляшку.
- Другий урожай цього літа. Червневий уже на полицях. А ось і липневий. Тепер лишається тільки серпень.
Дуглас підняв пляшку ще теплого кульбабового вина, але на полицю не поставив. Там уже стояло багато таких самих нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд, усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі.
Онде пляшка з того дня, коли він збагнув, що живе, подумав Дуглас. То чому вона не яскравіша від інших?
А он - з того дня, коли Джон Хафф зник за краєм світу, наче у воду впав. Чому ж вона не темніша від інших?
Де воно все? Де ті веселі гончаки, що літніми днями гарцювали, мов дельфіни, у хвилях колиханої вітром пшениці? Де грозовий електричний дух Зеленої машини і трамвая? Чи зберегло ці спомини вино? Ні! Мабуть, таки ні.
Колись він прочитав в одній книжці, що всі вимовлені на світі слова, всі проспівані пісні залишаються жити й дотепер бринять десь ген у всесвітньому просторі, і якби хтось долетів до сузір’я Центавра, то зміг би почути, що говорив уві сні Джордж Вашінгтон або як скрикнув Цезар, коли йому зненацька ввігнали у спину ніж. Отак воно із звуками. А як щодо світла? Не може ж зникнути без сліду все, що ти колись побачив, просто не може. І, мабуть, десь у світі, якщо добре пошукати, - ну, хоча б у повних меду стільниках, де світло зберігається в бурштинових краплях, припасених запорошеними квітковим пилком бджолами, або ж у тридцяти тисячах кришталиків, якими оздоблена голова полудневої бабки, - можна віднайти всі навколишні барви та образи будь-якого з минулих літ. Чи, може, покласти під мікроскоп одну-єдину крапелиночку оцього кульбабового вина - і враз, наче виверження Везувію, шугнуть у небо всі фейєрверки Четвертого липня. Доведеться йому в це повірити.
43
Так називали президента Авраама Лінкольна.