Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Хитаючись і спотикаючись, полковник підтюпцем перетнув кімнату. Тоді схопив телефон і поніс до ліжка, але не втримався на ногах і зсунувся по стіні на підлогу. Сяк-так сівши, він подзвонив на міжміську станцію, а серце щораз наче вибухало у нього в грудях, усе частіш і частіш, і очі застилала темрява.

- Швидше, швидше! Він чекав.

- Bueno.

- Хорхе, нас перервали.

- Вам більш не можна цього робити, сеньйоре, - сказав далекий голос. - Мені дзвонила ваша доглядальниця. Вона каже, що ви дуже хворі. Я мушу покласти трубку.

- Ні, Хорхе! Прошу вас! - благально вигукнув старий. - Це останній раз, послухайте. Завтра в мене заберуть телефон. Я більш ніколи не зможу подзвонити.

Хорхе мовчав.

- Бога ради, ХорхеІ - не вгавав старий. - В ім’я на-шої дружби, в ім’я минулого! Ви собі не уявляєте, як це важливо для мене. Хоч ми однолітки, але ви можете рухатись! А я ось уже десять років не виходжу з дому.

Він упустив трубку на підлогу й насилу підняв її, груди йому звело від болю.

- Хорхе! Ви чуєте мене, чуєте?..

- І це буде востаннє? - спитав Хорхе.

- Востаннє, обіцяю!

За тисячі миль поклали трубку на стіл. І знову виразно почулися знайомі звуки ходи, тоді на хвильку запала тиша й нарешті відчинилося вікно.

- Слухай, - пошепки мовив сам до себе старий.

І почув гомін тисячі людей під іншим сонцем і кволе тринькання катеринки, що награвала “Марімбу” - таку гарну, веселу танцювальну мелодію!..

Міцно заплющивши очі, полковник звів руку, неначе хотів сфотографувати старий собор, і все його тіло ніби зміцніло, помолодшало, і він відчув під ногами гарячу бруківку.

Його поривало сказати: “Ви й досі там, правда ж? Усі ви, жителі того міста, де саме починається сієста[41], крамниці зачиняються, і хлопчаки на вулицях кричать: “Loteria nacional para hoy!”[42] - і тицяють перехожим лотерейні квитки. Усі ви там, у своєму місті. Мені аж не віриться, що і я колись був там, серед вас. Коли ти далеко від якогось міста, то здається, його й немає насправді. Будь-яке місто, чи то Чікаго, чи то Нью-Йорк, з усім своїм людом, здаля видається нереальним. Так само, як нереальний і я отут, у невеликому містечку в штаті Іллінойс, біля тихого озера. Усі ми видаємося одне одному нереальними, бо нас розділяє відстань. Отож так приємно чути цей гомін і знати, що Мехіко досі на місці й що люди там живуть і ходять по вулицях...”

Він сидів на підлозі, міцно притиснувши до вуха телефонну трубку.

Аж ось до нього долинув і зовсім неймовірний звук - на повороті заскреготів зелений трамвай, повний смаглявих і гарних чужинців, а декотрі бігли слідом за ним і, скочивши на приступку, радісно кричали, й зрештою скрегіт коліс на рейках затих, і трамвай зник за рогом, везучи всіх тих людей у сліпучий від сонця простір, і лишилося тільки шкварчання кукурудзяних коржів на базарних жаровнях, чи, може, то просто гули й потріскували від атмосферних розрядів протягнуті на дві тисячі миль мідні дроти...