Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Полковнику Фрійлі, - озвалась у трубці телефоністка. - Даю замовлений номер. Мехіко, Еріксон, тридцять вісім дев’яносто дев’ять.
А тоді почувся далекий, але напрочуд виразний голос:
- Bueno[39].
- Хорхе! - гукнув старий.
- Сеньйор Фрійлі! Знову ви? Це ж так дорого коштує...
- Хай собі!.. Ви знаєте, що потрібно.
- Si[40]. Вікно?
- Вікно, Хорхе, зробіть ласку.
- Зараз, - сказав голос.
І ось за тисячі миль, далеко в південному краї, в одному із службових приміщень великого ділового будинку почулися кроки людини, що відійшла від телефону. Старий аж подався вперед, притиснувши до зморщеного вуха телефонну трубку, і до болю напружив слух, щоб не пропустити дальших звуків.
Аж ось там відчинили вікно.
- О-о, - зітхнув старий.
Крізь відчинене вікно у трубку полинув гомін гарячого золотого полудня в Мехіко. Полковник ніби навіч побачив Хорхе, що стояв біля вікна, простягти трубку надвір, на яскраве осоння.
- Сеньйоре...
- Ні, ні, будь ласка. Я хочу послухати. Полковник Фрійлі дослухався, як гудуть ріжки безлічі автомобілів, як вищать гальма, як кричать у своїх рундуках вуличні торговці, пропонуючи перехожим червонясті банани й апельсини. Ноги його, що звисали з крісла, почали рухатись, так ніби й він ішов тією вулицею. Очі були міцно заплющені. Він жадібно вбирав ніздрями повітря, ніби хотів почути дух м’ясних туш, що висіли проти сонця на залізних гаках, геть обліплені мушвою, наче величезні грона родзинок, і запах бруківки у провулках, ще мокрої після вранішнього дощу. Він відчував на своїх зарослих колючою щетиною щоках гаряче південне сонце, і йому знов було двадцять п’ять рокї|, і він усе йшов та йшов, роздивляючись навколо, усміхаючись, щасливий з того, що живе, що такий бадьорий І чутливий, що всотує в себе барви й пахощі.
Хтось постукав у двері. Полковник квапливо сховав телефон під плед.
Увішла доглядальниця.
- Ну як ви тут? - спитала вона. - Добре поводились?
- Так, - машинально відповів старий. Він майже не бачив нічого довкола. Той стукіт у двері захопив його зненацька, і частина його єства й досі залишалася далеко звідси, в іншому місті. Він чекав, поки до нього повернеться свідомість, - без цього він не міг відповідати на запитання, поводитись розважливо, бути чемним.
- Я прийшла зміряти вам пульс.
- Не тепер, - відказав старий.
- Чи не надумали ви кудись піти, га? - посміхнулася доглядальниця.
Полковник незворушно поглянув на неї. Ось уже десять років він не виходив з дому.
- Ану, дайте руку.
Її тверді, вправні пальці, мов точний прилад, шукали в його пульсі приховану недугу.
- Ви чимось збуджені. Що ви робите? - запитала вона.
- Нічого.
Її пильний погляд спинився на порожньому телефонному столику. І саме в цю мить за дві тисячі миль долинув ледь чутний гудок автомобіля.
Доглядальниця дістала з-під пледа телефон і тримала його проти полковникового обличчя.
- Ну навіщо ви самі собі шкодите? Ви ж обіцяли не робити цього. Виходить, ви ворог власному здоров’ю, еге ж? Збуджуєтесь, забагато говорите. А ще оті хлопчиська товчуться довкола...
- Вони сиділи собі тихенько й слухали, - сказав полковник. - А я розповідав їм про таке, про що вони ще ніколи не чули. Про буйволів, про бізонів. Це була справа варта заходу. І я не шкодую. Я наче горів увесь і відчував, що я живий. І нехай таке збудження вкорочує віку - дарма, краще швидко згоріти, ніж коптити небо. А тепер віддайте мені телефон. Коли вже ви не пускаєте хлопців, щоб вони чемно посиділи коло мене, то я хоч побалакаю з кимось на відстані.
- Вибачайте, полковнику, але я буду змушена розказати про це вашому онукові. На тому тижні я сама відмовила його забрати у вас телефон. Та, мабуть, тепер не стану заперечувати.
39
Добре (ісп.); тут - у значенні “алло”, “слухаю”.
40
Так (ісп.).