У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Альбертининим життям, впливало не лише на мене; мене воно заспокоювало, а матір турбувало, і ця її турбота, з якою вона мені звірялася, порушувала мій спокій. Коли я якось вернувся додому в доброму гуморі, налаштований не сьогодні-завтра почати нове життя, — а покласти край нинішньому існуванню, як я гадав, залежало тільки від моєї волі, — мати, чуючи, як я звелів водієві з’їздити по обіді по Альбертину, сказала: «Багато ж ти видат-куєшся! (Франсуаза висловилась би по-простому, але образніше й смачніше: «Грошики тю-тю!») Не наслідуй, — тягла мама, — Шарля де Севіньє, про якого його ненька мовила так: «У його руці золото тане, як у горні». А потім, ти, як мені здається, надто вже часто роз’їжджаєш із Альбертиною. Запевняю тебе, це вже занадто, ти завдаєш їй дурня. Я була дуже рада, що ти розважаєшся; я й нині не проти твоїх побачень із нею, але що вас ускрізь бачать разом — це, далебі, негарно». Моє життя з Альбертиною, позбавлене — принаймні для мене — гострих насолод, життя, яке я щодня збираюся одмінити, обравши для цього спокійну хвилину, — це життя нараз стало мені на якийсь час необхідним, скоро я вчув загрозу для нього у материних словах. Я сказав мамі, що її слова, може, місяців на два, затримали постанову, якої вона від мене вимагала, що, мовляв, а що, якби вона нічого мені не казала, я ухвалив би її наприкінці цього тижня. Мама, бачачи, як її угрущання впливає на мене, засміялася (щоб не засмутити мене) й обреклася більше не нагадувати про це, аби не занапастити моїх добрих намірів. Але по бабусиній смерті щоразу, коли мама починала сміятися, цей сміх ізнагла вривався і переходив у скрушне ридання — чи то з каяття, що вона забула на хвильку про своє горе, чи то з раптового загострення болю через несподіваний відбіг від своєї скорботи. Я відчув, що до туги по бабусі, загніждженій у ній, як невідступна ідея, долучалася турбота за мене, бо вона боялася наслідків моєї близькости з Альбертиною — близькости, яку вона, проте, не зважувалася перебити через те, що наразилася на мій спротив. Але, мабуть, я не переконав її в тім, що не дурю самого себе. Вона ще не забула, скільки років ні бабуся, ні вона не нагадували мені про роботу, про інше, здоровіше життя, яким я не міг, за власним твердженням, зажити лише тому, що їхні отченаші нервують мене, і яким я так і не зажив, попри їхнє скірне мовчання.