«Ілюстрована Історія України»
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Ілюстрована Історія України»». Краткое содержание книги:
Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідшині. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763—4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено губернію Слобідську на взірець иньших росийських губерній, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщині—та й виступали далеко слабше нїж там.
113. Руйнованне Сїчи
Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.
Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів правительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всїй охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга те більша—се суперечки за землї. Вже „лїнїя" — ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільпости" — землї запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнів Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр.
Ся „Нова Сербія", як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околиці новозбудованої тоді кріпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії", якії названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за цариці Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусідні части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернії в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.
Правда, Запороже в останніх десятилітях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Січи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всякехозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотіло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Украінї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада—хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Січею часів Гордієнка!