«Ілюстрована Історія України»
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Ілюстрована Історія України»». Краткое содержание книги:
З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше. Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.
Коли про се довідали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертати ся, анї Турки не хотіли Їх видавати
Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю.
Иньші звернули ся до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Банатї, над долішньою Тисою, і в 1785 р. вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди — не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті позволено заложити кіш на гірлі Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сиділи великоросийські виселенці козаки-Некрасовцї, котрих Запорозці відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся, — в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани і землі між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давній сїчовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.