Моральні листи до Луцілія

Сенека вітає свого Луцілія!

А це вітання засилаю тобі з моєї номентанської садиби й зичу гарного настрою, тобто - прихильності всіх богів; вони ж бувають лагідними і сприятливими лише до тієї людини, яка стала прихильною сама до себе. Забудь наразі те, в чому дехто переконаний,- начебто до кожного з нас приставлено бога-опікуна, щоправда, не з тих, що їх звичайно вшановуємо, а з богів нижчого ряду - з тих, кого Овідій називає «богами з низів»(1). Але я хочу, щоб ти, відійшовши від цього переконання, водночас пам'ятав: наші предки, вірячи в те, були стоїками,- кожному вони давали і генія, і Юнону. Пізніше ми поміркуємо, чи стільки вже того дозвілля у богів, аби займатись особистими справами кожної людини; наразі знай ось що: чи ми, скажімо, приписані до богів, чи знехтувані ними й полишені на волю випадку(2),- нікому не зможеш назичити нічого гіршого, аніж бути в гніві на себе самого. Зайве було б на когось, хто, на твій погляд, заслуговує кари, накликати неприязнь богів: вони й так неприязні до нього, хоч би й видавалося, що він гараздує завдяки їхній прихильності. Приглянься пильніше, якими є наші справи в дійсності, а не як вони виглядають,- і ти побачиш, що більшість бід випало нам на щастя, а не на нещастя. Як часто те, що називаємо невдачею, було й причиною, і початком успіху! Як часто сприйнята гучними привітаннями подія стала щаблем до прірви - піднесеного підняла ще вище, мовби для того, аби ступив на те місце, звідки вже цілком безпечно падати! Але й саме падіння - не зло, якщо лишень бачиш межу, нижче від якої природа нікого не скидає. Близьким є кінець усього сущого, близький він, кажу,- хоч бери те місце, звідки щасливця проганяють, а хоч те, звідки нещасливця випускають. Ми самі відсуваємо одне й друге, самі розтягуємо шлях то надією, то страхом.