Моральні листи до Луцілія

Все це я описав тобі, щоб ти пересвідчився, як загонисто беруться новаки до всього благородного, коли хтось заохотить їх, розпалить. Але потім дещо зводиться нанівець з вини наставників, які вчать нас вести вчені бесіди, а не жити, дещо - з вини учнів, які приходять до вчителів не душу плекати, а вигострювати дотеп. Ось так, що було філософією, стало філологією. Тому-то дуже важливо, з яким наміром берешся до чого-небудь. Майбутній граматик, вивчаючи Вергілія, читає його славетний рядок

...не вертається час, утікає -

не з тією думкою, що треба бути обачним, що кожен, хто не поспішає, той залишається позаду; що прудкий день і нас квапить, і сам квапливо йде за обрій; що ми й не помічаємо, як нас відносить бистрінь часу; що все відкладаємо на завтра, повільні серед такої скороминущості всього, що нас оточує,- ні, він зверне увагу на те, що Вергілій, як тільки говорить про швидкоплинність часу, завжди послуговується словом «тікає» .

День щонайкращий для люду нещасного першим тікає;

Далі - хвороби і старість сумна, й усілякі страждання,

Поки жорстокої смерті рука нас життя не позбавить .

Кожен, хто дивиться на все як філософ, доведе й ці слова до їх належного розуміння. «Ніколи,- зауважить він,- Вергілій не каже «дні проходять», а лише «тікають», бо такий біг - найпрудкіший; до того ж найкращі дні полишають нас найстрім-кіше. Чому ж ми баримося, чому самі себе не підхльоснемо, аби дорівняти швидкістю найстрім-ливішому з усього? Краще пролітає мимо, наступає натомість гірше. Як ото з амфори спочатку виливається найсвітліше вино, а важче, каламутніше осідає, так і в нашому житті найкраще - на самому початку. То чи дозволимо, щоб його вичерпали інші, а собі залишимо осад? Закарбуймо ж у душі й схвалімо, наче сказане оракулом, ті слова: