Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Літо скочив на ноги.
— Мені нема чого бачити так далеко. — Бран занепокоєно посміхнувся. — Втомився я від балачок про гайворонів. Побалакаймо про вовків. Або про левоящерів. Ти колись полювала на такого, Мейро? Тут в нас їх немає.
Мейра висмикнула з кущів свою жаб’ячу сандолю.
— Вони живуть у воді. У повільних струмках, глибоких болотах…
Але брат рішуче перервав сестру.
— Ти бачив сни про левоящера?
— Ні, — відповів Бран. — Я ж казав, я не хочу…
— А про вовка?
Бран починав сердитися.
— Я не мушу розповідати тобі про свої сни. Я принц. Я — Старк на Зимосічі.
— Сон був про Літа?
— Мовчи!
— Вночі після бенкета на святі врожаю… ти бачив уві сні, як був Літом у божегаї, так?
— Годі! — заверещав Бран. Літо ковзнув до оберіг-дерева, вишкіривши білі зуби.
Але Йоджен Троск не зважав.
— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе у ньому. Так само, як зараз.
— Ти не міг. Я лежав у ліжку. Я спав.
— Ти був у божегаї, весь сірий.
— То був лише поганий сон…
Йоджен підвівся з землі.
— Я тебе відчув. Я відчув твоє падіння. То це ти його боїшся? Падіння?
«Падіння», подумав Бран, «і золотого чоловіка, брата королеви, його я теж боюся, але головне — падіння». Але вголос не сказав. Та й як він міг? Він не зміг сказати ані панові Родріку, ані маестрові Лювину. Не може сказати і Троскам. Якщо не говорити про таке, то може, він забуде. Він ніколи й не хотів згадувати. Може, навіть згадав не те, що було насправді.
— Чи падаєш ти щоночі, Бране? — тихо запитав Йоджен.
З горлянки Літа почулося низьке переливчасте гарчання. То була вже не гра. Вовк посунув уперед, вишкіривши зуби та палаючи очима. Мейра ступила між вовком та своїм братом з сандолею в руках.
— Забери його, Бране.
— Йоджен його розгнівав.
Мейра розгорнула сітку.
— Це твій гнів, Бране, — відповів її брат. — І твій страх.
— Не мій. Я не вовк.
Але він вив разом з ними уночі, куштував кров у вовчих снах.
— Якась частка тебе є Літо, а частка Літа є ти. Та ти й сам знаєш, Бране.
Літо рушив уперед, але Мейра перетнула йому шлях, тицяючи тризубою сандолею. Вовк вивернувся убік, пішов по колу, припав до землі. Мейра крутилася, пильнуючи.
— Відклич його, Бране.
— Літо! — загукав Бран. — До мене, Літо!
Він ляснув долонею по стегні так сильно, що рука аж заскніла, хоча мертва нога не відчула геть нічого.
Лютововк знову ринув уперед, і знову вжалила сандоля Мейри. Літо ухилився, закружляв. Зашурхотіли кущі, з-за оберіг-дерева виникла кощава чорна постать з вишкіреними іклами. Запах був сильний — брат почув його лють. На Брановій потилиці стали дибки волосини. Мейра стояла коло брата, а з двох боків підкрадалися вовки.
— Бране, відклич їх.
— Не можу!
— Йоджене, лізь на дерево.
— Не треба. День моєї смерті ще не настав.
— Лізь! — заверещала вона, і брат поліз угору стовбуром оберіг-дерева, хапаючись за його обличчя. Лютововки наблизилися. Мейра кинула сітку та сандолю, підстрибнула, вхопилася за гілку над головою, хитнулася і опинилася згори. Щелепи Кудлая клацнули просто під її гомілкою. Літо сів на хвоста і завив, а Кудлай почав тягати зубами покинуту сітку.
Тільки тоді Бран згадав, що вони ж тут не самі, склав руки коло рота і загукав:
— Ходоре! Ходор! Ходор!
Він почувався налякано і трохи присоромлено.
— Ходора вони не чіпатимуть, — запевнив він своїх загнаних на дерево друзів.
Минула якась хвилина, перш ніж вони всі почули незугарне мугикання. Ходор після купання у гарячих ставках причалапав напіводягнений і заляпаний болотом, та Бран ще ніколи так не радів з його появи.
— Ходоре, поможи. Віджени вовків. Віджени їх геть.
Ходор взявся до справи радо і хвацько: замахав руками, затупав велетенськими ногами, заволав «Ходор, Ходор!», побіг спершу на одного вовка, тоді на другого. Кудлай втік першим: видав останнє гарчання і пірнув назад у кущі. Коли Літові набридло, він повернувся до Брана і знову влігся коло нього.
Щойно Мейра торкнулася ногою грунту, як схопила до рук свою сандолю та сітку. Йоджен не зводив очей з Літа.
— Ми ще побалакаємо, — пообіцяв він Бранові.
«То все вовки, а не я.» Бран не розумів, чого це вони так показилися. Може, маестер Лювин мав рацію, коли зачинив їх у божегаї.