Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Князі завжди воюють між собою. Скажіть, хто переміг, і я скажу, на що зверне справа. Семицарство, халісі, не впаде вам до рук, наче сім спілих бросквин. Вам знадобиться флот кораблів, золото, військо, союзники…
— Я знаю. — Вона узяла його руки в свої та вдивилася у темні підозріливі очі. «Інколи він думає, що я — його дитина, яку він мусить захищати. Інколи бачить мене як жінку, яку хотів би взяти до ліжка. Та чи буваю я для нього королевою, хоча б іноді?» — Я вже не та злякана дівчинка, що ви зустріли у Пентосі. Так, я бачила усього п’ятнадцять днів своїх іменин… але я, Джорагу, така ж стара, як баби-дошхалін і така ж юна, як мої дракони. Я виносила дитя, спалила хала, перетнула червону пустелю та Дотракійське море. Моя кров — то кров дракона.
— Так само, як вашого брата, — відповів він уперто.
— Але я не Візерис.
— Так, ви не Візерис, — погодився він. — Гадаю, ви маєте в собі більше від Раегара. Але ж і Раегар був не вічний. Роберт довів це на Тризубі. Він убив дракона простим келепом. Виходить, дракони смертні.
— Так, дракони смертні. — Вона звелася навшпиньки і легенько поцілувала його у неголену щоку. — Але й убивці драконів теж смертні.
Бран IV
Мейра сторожко рухалася по колу, сітка висіла в неї з лівиці, а правиця тримала напоготові тонку жаб’ячу сандолю — списа з трьома вістрями. Літо стежив за нею золотими очима, повертався, високо та міцно нашорошивши хвоста. Стежив, дивився…
— Гей! — закричала дівчина, викидаючи уперед сандолю. Вовк ковзнув наліво і стрибнув, перш ніж вона встигла забрати до себе сандолю. Мейра жбурнула сітку, яка розгорнулася у повітрі перед нею, і стрибок Літа заніс його просто в тенета. Вовк вдарився дівчині у груди та збив її на спину, але й сітку потяг за собою. Сандоля відлетіла геть, обертаючись; падіння Мейри пом’якшила волога трава, та все ж таки подих їй вибило з грудей з гучним «Ух!». Скоцюблена вовча постать опинилася згори.
Бран затюгукав:
— Ти програла!
— Вона перемогла, — зазначив її брат Йоджен. — Літо заплутався.
Тепер Бран побачив, що він має рацію. Борсаючись та гиркаючи у сітці, намагаючись з неї вирватися, Літо тільки заплутував себе дедалі гірше. Прогризти шлях на волю він теж не міг.
— Випусти його!
Дівчина Тросків зі сміхом обійняла спійманого вовка і покотилася разом з ним травою. Літо заскавучав, смикаючи заплутаними ногами. Мейра стала навколішки, розмотала плутанину, смикнула за куточок, потягла там і тут, і раптом лютововк підскочив, вільний.
— Літо, до мене! — Бран розчепірив руки.
— Дивися, — мовив він, і вмить вовк врізався у нього кулею хутра. Бран щосили вчепився у звіра, а той потяг його травою. Вони боролися, качалися, хапали один одного — один з гарчанням та скавучанням, інший зі сміхом. Зрештою згори опинився Бран, а заляпаний болотом лютововк — знизу.
— Гарний вовчик, — задихано вимовив Бран. Вовк лизнув йому вухо.
Мейра хитнула головою.
— Невже він ніколи не лютує?
— На мене — ніколи. Бран вхопив вовка за вуха, Літо сердито клацнув на нього зубами, але то все одно була гра. — Іноді він мені одяг рве, але крові не пускав ніколи.
— Твоєї крові. Але якби минув мою сітку…
— Тебе б він не зачепив. Він знає, що ти мені до вподоби.
Усі князі та лицарі поїхали геть за день чи два після свята врожаю, але Троски лишилися і стали нерозлучними Брановими супутниками. Йоджен завжди був такий врочисто-похмурий, що Стара Мамка звала його «дідусиком», зате Мейра нагадувала Бранові його сестру Ар’ю: та ніколи не боялася забруднитися, вміла битися, бігати і кидатися незгірш хлопчака. Мейра, щоправда, була старша за Ар’ю — майже шістнадцять років, уже доросла жінка. Власне, вони обоє були старші за Брана, хоча і в того вже нарешті минули дев’яті іменини. Але ніколи не поводилися з ним як з дитиною.
— От якби ж ви, а не Вальдери, були нашими вихованцями.
Він почав пробиратися до найближчого дерева. Болісно було дивитися, як він повзе та звивається, але коли Мейра рушила підняти його, Бран заперечив:
— Ні, не допомагай.
Він котився, щосили штовхався руками, відкидався назад і знову рушав уперед, аж поки не сів спиною до стовбура високого в’язу.
— Ось бачиш, я ж казав.