Ґарґантюа і Пантаґрюель
- Автор: Рабле Франсуа
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5103-5
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Краткое содержание книги:
Спорідненість і свояцтво проявлялися, скажімо, в тім, що один чоловік називав жінку — моя каракатиця, а жінка його — мій косатка.
— Уявіть (сказав брат Жан), які жмури здіймаються, як ці рибчини своїм салом труться.
Хтось, до чепурухи моргнувши, сказав: «Здорова, моя лощинко!» А вона, відклонившись, мовила: «Здоров, лощило моє!»
— Ха-ха-ха! (засміявся Панурґ). Якщо вони такі лощинуваті лощильники, тоді довго ж їм лощити, налощувати і вилощувати!
А ще один зі своєю миньйоною почоломкався і сказав: «Прощавай, мій протокольчику!» А вона йому: «Прощавай, моє сукно!»
— Святим Треньяном свідчуся (сказав Гімнаст), цей протокольчик і досі під сукном лежить.
Ще хтось назвав якусь жінку «моя мазурка», а вона його — «мій мазурик».
— Та цьому мазурику (сказав Естен) тільки цю мазурку й мазурчити!
Ще там хтось, до своєї родички озиваючись, сказав: «Здорова, моя сокира!» А вона йому: «Здоров, мій сокирище!»
— Хай воно стеряється! (скрикнув Карпалим). Виходить, цей сокирище сокиру засокорить? Пригадується, і римські куртизанки все про сокирників сокоріли. Та і як сокирі без сокирища обійтися?
Я пішов далі і почув, як один бахур, вітаючись до своєї родички, назвав її — мій матрасик, а вона його — мій коцик. Справді, він чимось на важкий коц скидався. Хтось назвав свою — моя піч, а вона його — моя кочерга. Хтось назвав свою подругу — мій м'якуш, а вона його — моя шкуринка. Хтось назвав свою — моя пантофля, а вона його — мій чобіток. Хтось озвався до неї — моя сованка, а вона до нього — мій черевик. Хтось озвався до своєї: моя мітенка, а вона до нього — моя рукавичка. Хтось озвався до своєї: свиняча шкіра, а вона до нього — сальце. І було між ними таке споріднення, як між шкірою і салом.
Тим самим правом спорідненосте один назвав свою любаску «моя яєшня», а та охрестила його «моє яйце», і вони були злиті між собою водно, як яйце з яєшнею. На цій підставі ще хтось називав свою амантку «моя вірьовочка», а вона його — «мій оберем». І так нам зосталося невтямки, як вони, за нашими уявленнями, покревнені й посвоєні, близько, не близько, прямо чи побічно, а може, через дорогу навприсядки, ми чули одне: «Вона, мовляв, цьому оберему вірьовка». Хтось озвався до своєї амантки: «Привіт, моя раковинко!» А вона відповіла: «Привіт, моя устрице!»
— Вони між собою (сказав Карпалим), як устриця в раковині!
Хтось побажав своїй: «Многія літа тобі, мій стручок!» А вона відповіла: «І тобі те саме зичу, моя горошино!»
— Вони між собою (сказав Гімнаст), як горошина у стручку.
Якийсь паскудний халамидник, у високі дерев'янки взутий, здибавши присадкувату, дебелу, кремезну діваху, гукнув їй: «Доброго здоров'я, мій коточку, мій клубочку, моя дзижко!» А вона йому згорда у відповідь: «Доброго здоров'я, мій кнуте!»
— Хай ти западешся! (гукнув Ксеноман). Чи ж цьому кнутові таку дзиґу поганяти?
Якийсь мудь учений, вилизаний лиза, після розмови з поважною панночкою сказав на прощання: «Красно вам дякую, весела міна!» — «А я (відповіла вона) — вам, погана гра!»
— Весела міна (сказав Пантагрюель), коли погана гра, спілка не така вже й злецька.
Матерний бакаляр, проходячи мимо, сказав юнці: «Чиба! Давно не бачив вас, козо!» — «Вас (відповіла вона) мені завжди приємно бачити, дудцю!»
— Спаруйте їх (сказав Панурґ) і дмухайте їм у зад: от вам і на козу дудець.
Хтось назвав свою любаску: моя льоха, а вона його — моя солома. Тут я несамохіть помислив, що льоха любить на цій соломі барложитися.
Хтось озвався до своєї подруги і сказав: «Будь здорова, мій сосуде!» А вона йому: «Щасливо, моє холодило!»
— Уявляю (сказав Понократ), який славний прохолодливий сосуд у них виходить!
Хтось розкланявся зі своєю і сказав: «Прощавай, моя линьба!» А вона йому: «Прощавай, моє гусеня!»
— Очевидно (сказав Понократ), це гусеня все линяє і перо скидає.
Не-минай-корчма, озвавшись до хвойди, сказав їй: «Як справи, бздичко?» — «Непогано, пуку!» — відповіла вона.
– І це (сказав подесті Пантагрюель) розмова між двома родичами? Якщо він узиває її бздиком, то, по-моєму, вони вороги, а не свояки. У моєму краю обізвати так жінку — смертельна образа.
— Люди добрі з іншого світу (відповів подеста), ближчих і рідніших кревняків, як ці Пук і Бздик, вам не знайти. На світ вони з'явились так, що ніхто й не побачив, дружно удвох, з тієї самої дірки і в ту саму мить водночас.