Ґарґантюа і Пантаґрюель

Розділ VIII

Як Панурґ купчика і баранів у морі втопив

Нараз, не знаю вже, як воно лучилось, не в тямку мені — Панурґ, не пустивши пари з уст, швиргонув крикливого і мекетливого барана просто в море. Всі інші барани і собі, влад йому кричачи і мекаючи, почали стрибати й кидатися, по одному, у воду. Зчинився тиск — кожен цахав першим скочити слідом за товаришем. Утримати їх було годі, ви ж знаєте натуру і валахів і авряків: куди один, туди і всі. Недарма Арістотель, lib. IX, de Histo. animal[409], називає барана найдурнішою і найбезклепкішою твариною.

Купчик, жахнувшись, що барани у нього перед очима тонуть і щезають, силкувався скільки мога перейняти їх і спинити. Леле! Падоньку мій! Барани один по одному стрибали в море і гинули. Нарешті на чардаку він злапав за руно великого, вгодованого барана, — так він сподівався не лише його самого втримати, а й усю решту врятувати. Баранище, одначе, був такий сильнющий, аж і купчика з собою в море потягнув, і купець наловив раків; десь таким робом барани Поліфема, циклопа однозора, винесли з печери Одисея та його товаришів. Пастухи і баранярі теж узялися до діла: хто за роги, хто за ноги, хто за вовну хапали баранів. Дарма. Вся турма опинилася в морі і втонула непочесно.

Панурґ, біля камбуза, з веслом у руці, налаштований не підсоблять, а не давати пастухам видертися на судно і від розбиття врятуватись, виголошував квітчасту казань, мов якийсь брат Олів'є Маяр або брат Жан Буржуа, б'ючи на скорботи сього світу і на втіху й щастя життя вічного, доводячи, що тогосвітнім живеться ліпше, ніж у цьому падолі сліз, і обіцяючи звести кожному з них на шпилі гори Сени почесний кенотаф і гробівець, після повернення з Ліхтарії, а тим, кому ще не остогидло між людей жити і йти на дно не дуже хочеться, він зичив, щоб їм пощастило натрапити на кита, який на третій день вивергнув би їх, як Йону, цілими і здоровими в якомусь Атласному краю.

Як судно від купця і баранів очистилось:

— Чи ж осталась тут (сказав Панурґ) бодай одна жива бараняча душа? Де тепер отара Тібо Ягнятка? Або ж турма Реньо Баранця, що саме тоді тирлувалась, як інші стада паслися? Не знаю. Це давні хитрощі вояцькі. Що ти на це скажеш, брате Жане?

— Замашно ти бив (відповів брат Жан). Я нічого лихого в цьому не бачу, скажу лиш, що в давнину на війні перед битвою або ж перед атакою жолдакам обіцяли того дня подвійну заслуженину; як вони брали гору, то діставали грошей подостатком, як поступалися, то й плату соромились правити, як посоромилися втікачі-грюєри після Серизольської битви; ось і тобі пождати б розплачуватися, тоді і гріш кишені не покинув би.

— Та мені (сказав Панурґ) чхати на ці гроші! Присяй-богу, як уже я втішався і навтішався на п'ятдесят тисяч франків, не менше! Отож рушаймо, вітер ходовий! Бачиш, брате Жане, нема людини, яка зробила мені щось приємне, а я б їй не віддячився, чи, принаймні, не подякував. Але нема й такої людини, яка б мені якусь капость скоїла і яка б згодом не розкаялася — не на цьому світі, то на тому. Зі мною шутки-шутки, а хвіст набік.

— Занапастиш (сказав брат Жан) ти свою душу, чортяка. Сказано-бо у нашому Требнику: Mihi vindictam[410] тощо.