Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Цю історію я чув. Повторювалася завжди, коли бабця заводила мову про бабу Ганю. Повторювалася одними й тими ж словами та з однаковими інтонаціями. Вже знав, як треба реагувати на бабчину злостивість. Треба мовчати. І я мовчав. Сидів на ґанку, як у рота води набрав, дригав ногами й дивився на сад. Був неймовірно запущений, зарослий бур’яном, що підіймався яблуням до гілля — саме в тому бур’яні й водилися вужі й гадюки, що мене жахали, і я нечасто там лазив. Замість паркану наше обійстя оточували щільні зарості бульби, крізь які навіть курка не пролізе, а вуж чи гадюка — запросто! За тими заростями текла біла стежка, по якій інколи проходили люди, здебільшого місцеві п’яниці-нероби, вони до нас забредали «по стаканчик». Склянка для них висіла на штахетині, і вони майже завжди її повертали, коли ж не повертали, мама з ними сварилася, і вони відшукували склянку в одному з логовищ. Мама ту склянку ніколи не мила, та й навряд чи її мили п’яниці — аж сіра була від пилюки. Поки бабця говорила про маму й бабу, я міг спокійно озирнути купи сміття, що вивишалися між річкою й нашою хатою; колись, розказували, на цьому місці була чудова, поросла травою й рум’янком галявина. Але я не пам’ятаю тієї галявини, ані трави, ані рум’янку, пам’ятаю тільки ці купи й бур’ян. Пам’ятаю, що одна з куп була така висока, що я катався з неї на санчатах. Але приїхали якісь сірі дядьки, побачили, що гора до чогось придатна, і зрили її. Після того купи, порослі велетенським бур’яном, стали придатні тільки для кубел п’яниць. Вони забивалися туди й кричали хрипкими, противними голосами, грали в карти, часом приводили якихось розчухраних, нечупарних, червонолицих жінок, і ті жінки кричали разом із ними, до речі, голоси в тих жінок також були похриплі, але більш верескливі. До нас вони діла не мали, хіба позичали склянку, ми не зважали на них також. Інколи в тих бур’янах билися: спалахували хрипкі покрики, щось гупало, тріщало, сипалася лайка — по тому виповзали з куп, розколошкані, помнуті, з чорно-червоними обличчями, і розлазилися хто куди. Тільки раз сюди прискакали на конях міліціонери, і п’яниці дружно кинулися в нашу грузьку, загиджену річку; вони шалено бовталися у чорній твані, по якій розходилися мастильні плями, і жоден із них не втопився, жоден не втрапив до міліції в руки, вони й не хотіли їх ловити, а тільки в такий спосіб полякали.