У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
Ґерманти — принаймні ті, що були гідні цього імені, — мали не лише чудовий колір обличчя, волосся, прозорі очі, а й окреміших) манеру триматися, рухатися, вклонятися, дивитися на тебе, перш ніж подати руку, стискати руку — всім цим вони були відрубні від інших світських людей, як відрубні світські люди від селюка в сірій свиті. І хоч би'які ласкаві були вони з тобою, несамохіть закрадалася думка: «А чи не мають вони права, бачачи, як ми ходимо, вітаємося, йдемо геть, — бачачи, що все у них так само гоже, як лет ластівки або нахил троянди, — подумати про себе: «Ці люди іншої раси, а ми — сіль землі»? Згодом до мене дійшло, що Ґерманти вважали, що я теж людина іншої раси, але мені вони заздрили, бо я посідав єдино, як на них, цінні вартості, яких сам у собі не усвідомлював. Ще пізніше я відчув, що вони щирі лише наполовину і що погорда чи подив у них вживаються з захопленням і заздрощами. Вроджена у Ґермантів гнучкість тіла була подвійна: з одного боку, вона щохвилі поривалася до чогось, і як, скажімо, котре з них уклонялося дамі, то, зокрема, Ґермант сам різьбив свою сильветку, домагаючись цього хисткою рівновагою, дриґанням ради балансу розбалансованого: одну ногу він трохи волочив, чи то зумисне, чи то через часте ламання на полюванні, і вона, доганяючи завжди другу, надавала торсові якоїсь кривулі, врівноважуваної перехнябленим на один бік плечем, тоді як монокль, урізаний в око, піднімав брову саме тієї миті, як чубчик над лобом під час уклону спадав донизу; з другого боку, ця гнучкість на кшталт хвилі, вітру чи рівнесенького буруна, який залишають позаду човен або корабель, була, сказати б, стилізована під якусь стійку рухливість, яка закадзюблювала над булькатими блакитними очима і затонким ротом (звідки у жінок добувався хриплявий голос) орлиного носа, що нагадував про легендарний корінь, присвоєний у XVI сторіччі в геленізаторському завзятті паразитами геральдиками цьому родові, звичайно, давезному, але вже не такому, як його подавано, виводячи його витоки від міто-логічного запліднення німфи божественним Птахом.
Ґерманти були люди опрічні не лише тілесно, а й духовно. За винятком хіба принца Жільбера (старозавітного мужа Марі Баварської, який садив дружину в кареті ліворуч від себе, бо вона, хоч була королівського коліна, але не така родовита, як він; але він був одмінча, а — позаочі — ще й осудовиськом людським, живим анекдотом), Ґерманти, в оточенні «вершків» великопан-ства, вдавали, ніби не приписують шляхетству жодної ваги. Дуки-ня Ґермантська, яка, щиро кажучи, трохи змінилася на краще, як поґермантилася, над усе ставила розум, а в політиці пошилася в такі соціалістки, що мимоволі думалося: а де ж у неї в хаті чаїться той дух, який пильнував великопанського побуту і який, залишаючись невидимцем і, мабуть, домуючи то в сінях, то в вітальні, то в убиральні, нагадував челяді цієї байдужої до титулів пані про те, що її треба величати «ваша ясновельможносте», а їй самій, запійній читачці книжок і жінці не стидкій, про те, що о восьмій треба їхати обідати до братової й принагідно відповідно оголитися.