У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Месьє, помітивши, що Месьє Дук відмовляється прислужуватися йому, вигадує з намови свого брата-короля, який, зрештою, щиро любить його, привід, аби змусити кузена бути на його вранішньому туалеті й надіти на нього сорочку. Але коли в нас озивається глибоке почуття, коли зачіпаються струни серця, то обов’язок ґречносте легковажиться. Через кілька годин по смерті найулюбленішого брата, коли Месьє, за висловом дука Мон-форського, «був ще теплий», Людовік XIV співає арійки з опер, дивується, що у дукині Бургундської, чиє серце крається з горя, така смутна міна, йому хочеться, щоб веселощі тривали і щоб двораки знову сіли до гри, і він велить дукові Бургундському почати партію в брелан. Отож не лише у світському розрахованому житті дука Ґермантського, а й у його непродуманому бовканні, в його заняттях, у його забавах упадав в очі той самий контраст: Ґерманти скорбіли не дужче, ніж прості смертні, мабуть, вони були навіть менш вражливі; зате їхнє ймення щодня траплялося у світській хроніці «Ґолуа» через безліч похорон: не провести в останню путь вони мали за непрощенний гріх. Достоту як подорожник знаходить майже такі самі будівлі з глиняними чи пласкими дахами, які могли знати Ксенофонт чи апостол Павло, так само у ставленні до людей дука Ґермантського, який вчаровував своєю ґречністю й обурювався хамством, невільника марнотних ритуалів і заперечувальника найсвятіших обов’язків, залишилося неторкненим, хоча збігло двоє століть, притаманне двірському життю за Людовіка XIV знатурення, — через це зіпсуття питання, чи в тобі озветься совість, пов’язується не зі скрухою і не з мораллю, а з чистою формалістикою.

Друга причина, чому принцеса Пармська так примилялася до мене, була вже суто особиста. Ця дама свято вірила в те, що в дукині Ґермантської все краще, ніж у неї. Щоправда, їй і в інших усе подобалося більше; перед найпростішою стравою, перед найбуденнішою квіткою вона не тільки умлівала, а й просила дозволу завтра послати по рецепт або щоб її шеф-кухар чи старший садівник перевірив усе на місці, а той кухар чи садівник мали велику платню, тримали свій екіпаж, а головне — величалися своїм хистом і вважали за ганьбу для себе розпитувати, як готувати банальний наїдок або брати за зразок якийсь сорт гвоздики, далеко не такої гожої своєю «строкатістю», «узористістю» й розмірами, як вирощена вже давно у принцеси гвоздика. Але її ухи та охи перед усім що попадя були вдаваними і мали за мету довести, що ні високе становище, ні багатство не зробили з неї гордійки, бо гордоту картали її давні напутники, приховувала її матір і не допускав Бог, натомість салон дукині Ґермантської вона щиро вважала за місце обране, де все тебе чарує і захоплює. Але й люди не скорі на такий ентузіазм відзначили б Ґермантів серед інших магнатів — настільки вони були вибагливі й химерні. Спершу вони справили на мене протилежне вражіння, вони здалися мені посполитими людьми, подібними в усьому до інших чоловіків та жінок, а все тому, що я попервах бачив у них, як бачив у Бальбеку, у Флоренції, у Пармі, лише імена. Певна річ, у цьому салоні всі дами, які ввижалися мені такими собі статуетками з саксонської порцеляни, скидалися на більшість жінок. Але так само як Бальбек і Флоренція, Ґерманти, розчарувавши мою уяву більшою схожістю на подібних до себе, ніж на свої імена, згодом, тільки не так гостро, вражали мене певними від-рубностями. Сама їхня врода, рожева з якимсь відливом у фіолет цера, золотаві, ніби жевряві пуклі тонкого й м’якого волосся, навіть у чоловіків, схожого десь чи то на мох на стінах, чи то на шерсть родини котячих (цьому одлиску волосся відповідав блиск ума, бо говорили не лише про ґермантівський колір обличчя й волосся, а й про їхню дотепність, як колись говорили про дотепність Мортемарів), надто делікатна товариська властивість — ще з-перед Людовіха XIV — тим помітніша серед людей, що самі Мортемари при кожній нагоді цю властивість плекали, — все те допомагало в хай би якій коштовній речовині великопанського середовища, куди було інкрустовано й Ґермантів, виокремлювати їх і вибирати, як жилки, розблислі в яснисі та оніксі, або радше, як м’який похит ясних кучериків, розімчаних виткими промінцями в лоні моховитого агату.