У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Я попросив дука рекомендувати мене принцу Аґріґентському. «Як, ви не знайомі з милягою Ґрі-Ґрі?» — гукнув дук Германський і познайомив мене з принцом. Принцове ім’я, завжди згадуване Франсуазою, мрілося мені у подобі прозорої шкляної скудельниці, де я бачив прошиті на березі фіолетового моря навскісним промінням золотого сонця рожеві куби старожитно-го міста, і я вже не сумнівався, що принц, прибулий на короткий час до Парижа, і є розпромінений сицилійським сяйвом, укритий достославною патиною, найстеменнісінький владар цього міста. Леле, паскудник і нікчема, якому мене відрекомендували і який, вітаючися зі мною, зробив пірует із незграбною, а, на його суд, гожою невимушеністю, був причетний до свого імені не більше, ніж якась у його власності картина, яка не відблискувала на ньому і, може, ні разу не затримувала його погляду. Принц Аґріґентський був геть позбавлений чогось княжого й аґріґент-ського, тож залишалося гадати, що його ім’я, зовсім від нього відрубне і не пов’язане з його особою, наділене хистом притягувати до себе все, що могла б мати ця людина, як і всяка інша, неспійманно поетичного, аби потому влити це неспійманно поетичне у чарівні склади.