Викрадачі

Якщо на вихідні було сонячно, його настрій інколи покращувався, і я сповнювалася надій, охоче забувала попередні дні й переконувала себе, що то тимчасові труднощі в наших стосунках. Розумієте, я прагнула не вийти заміж, а забезпечити тривале життя разом з Робертом, життя, в якому ми дійсно були б разом, разом сплачували за квартиру зі своєю студією, об’єднали б свої сили, гроші й плани на майбутнє, поїхали б разом до Греції та Італії (на кшталт медового місяця), щоб там малювати й побачити всі великі скульптури, картини й краєвиди, про які я довго мріяла. Спершу ці бажання були ще туманними, але якось непомітно вони розрослися, мов дракон під ліжком, і знищили попередню романтику буття «наодинці з собою», а я й не встигла помітити, як це сталося. У ті щасливі вихідні, які ще залишалися, ми виходили на короткі прогулянки, здебільшого завдяки моїй наполегливості, брали із собою їжу, щоб заощадити гроші. Найліпшою була подорож до Харперс-Феррі,[129] де ми зупинилися в дешевому готелі й довго блукали містом.

Одного вечора на початку грудня я прийшла додому й не побачила там Роберта, кілька днів потому не знала, де він, що з ним. Повернувся він з навдивовижу свіжим виглядом і сказав, що завітав до старого друга в Балтиморі — було схоже на правду. Іншого разу він поїхав до Нью-Йорка. Після цієї поїздки він здавався не просто свіжим, а бадьорим, як ніколи. Того вечора був надто заклопотаним, щоб кохатися — такого раніше не траплялося: він стояв перед мольбертом у вітальні й робив начерки вуглем. Я помила посуд, який залишився після обіду, тамуючи роздратування: хіба Роберт гадає, що посуд сам себе миє кожного дня? — й намагалася не заглядати через стіл, який розділяє мою крихітну кухоньку й мою крихітну вітальню, а Роберт із запалом малював обличчя, якого я не бачила після несподіваної подорожі до Ґрінхіла на виставку в його коледжі. Вона була красуня, кучеряве чорне волосся так нагадувало його власне, таке чудове квадратне підборіддя, мрійлива посмішка.

Я одразу впізнала її. Насправді, коли я її побачила, тільки тоді здивувалася: як це я не помічала її відсутності протягом усіх тих щасливих місяців? Я не мала сумніву, що поки Роберт жив зі мною, він цілком припинив малювати й писати фарбами цю жінку. Він ніколи не зображував навіть ті віддалені постаті матері й дитини, що я їх бачила раніше на його пейзажах — наприклад, на тому, який він зробив під час нашого семінару в штаті Мен. Повернення цієї жінки того вечора справило на мене-дивне враження: всередину заповзав страх, неначе хтось стиха, непомітно ввійшов до кімнати й зупинився в мене за спиною. Я переконувала себе, що той страх — не перед Робертом. Але якщо я боялася не його, тоді кого ж?