Викрадачі
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-0916-2
- Переводчик: Володимир Поляков
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Викрадачі». Краткое содержание книги:
До психіатричної клініки потрапляє незвичайний пацієнт — талановитий художник Роберт Олівер, який учинив напад… на витвір мистецтва — картину, якій понад 100 років. Одержимий бажанням розгадати таємницю, що мучить генія, закріплений за ним лікар Ендрю Марлоу вирушає в захопливу подорож, щоб віч-на-віч зустрітися з натхненням і пристрастю, що пережили століття…
— Це Роберт, — пролунала відповідь: сильний, гучний, дивний голос. У ньому вчувалась утома, деяка невпевненість, але я впізнала цей голос. Я б і у відкритому космосі його впізнала.
— Хвилиночку, — попросила я. — Зачекайте. Зачекайте одну хвилинку. — Можна було впустити його, але мені надто хотілося спуститися до нього самій. Мені ще не вірилось. Одягла перше, що потрапило під руку, схопила ключі й босоніж побігла до ліфта. На першому поверсі вже побачила його крізь скляні внутрішні двері. У Роберта на плечі висіла спортивна сумка; він мав вигляд дуже стомленої людини, сильно пом’ятої, але в той же час був наїжачений, вдивлявся щосили крізь двері, намагаючись побачити мене.
Мені здалося, що я сплю, але все одно двері я відчинила й кинулася до нього, а він кинув на землю свою сумку, підняв мене в повітря й міцно стис в обіймах, занурився обличчям в моє плече, у волосся, жадібно вдихаючи запах. Здається, я заплакала від полегшення, тому що він (як я й сподівалася) почав тертися щокою об мою щоку. Можливо, він також розчулився. Нарешті ми відірвалися один від одного: волосся стирчить в усі боки, обличчя залиті слізьми, у нього на лобі блищать краплі поту. Роберт кілька днів не голився, й у нього почала відростати борідка. Взагалі він мав вигляд неголеного бомжа з вашингтонських передмість, до чого пасував і одяг: одна старенька сорочка зверху іншої такої ж.
— Що трапилося? — запитала я, тому що на більше була неспроможна.
— Бачиш, вона вигнала мене з дому, — відверто зізнався він і підняв із землі сумку, наче то був доказ його вигнання. Напевно, в мене був приголомшений вигляд, бо він додав: — Не через тебе. Є інші причини.
Напевно, я мала вигляд розгублений і приголомшений, як ніколи, тому що Роберт поклав мені руку на плече.
— Не хвилюйся. Все владнається. Це трапилось через мої картини, я тобі потім розповім.
— Ти їхав цілу ніч, — зробила я висновок.
— Так. А можу я залишити машину там? — він показав рукою в бік вулиці, де були дорожні знаки й плутанина лічильників.
— Авжеж, — відповіла я. — Можеш, а після дев’ятої години її відтягнуть до поліційного відділку. — Й ми обоє почали сміятися, він розчесав мені волосся — той жест я пам’ятала ще з часів семінару — й цілував, цілував, цілував.
— А хіба вже дев’ята?
— Ще ні. Маємо більше двох годин, — відповіла я. Ми піднялися нагору сходами з його важкою сумкою, я зачинила двері й зателефонувала на роботу, що захворіла.
Розділ 76
Роберт не переїхав до мене, він просто залишився в гостях зі своєю сумкою й рештою того, що захопив із собою: мольбертами, фарбами, чистими полотнами, запасними черевиками й пляшкою вина, яку привіз мені в подарунок. Розпитувати його щодо планів на майбутнє або пропонувати йому знайти власне помешкання? Цього я бажала не більше, ніж самій виїжджати з квартири. Визнаю, я відчувала себе на сьомому небі: прокидаючись, бачила його золотаву руку поперек моєї другої подушки, а вкриту чорними кучерями голову на моєму плечі. Я ходила на заняття, а потім поверталася додому, не залишаючись малювати в коледжі, як раніше, і ми з Робертом проводили решту дня в ліжку.
По суботах і неділях ми вставали близько опівдня й вирушали до одного з парків малювати або відправлялися на прогулянку до Віргінії, а якщо йшов дощ, то до Національної галереї. Я виразно пам’ятаю, що принаймні одного разу ми проходили крізь ту залу, де вивішено «Леду» й ті портрети, й дивовижний натюрморт Мане з келихами вина. Присягаюся, що Роберт більше уваги приділив картині Мане, ніж «Леді», яка його, здається, зовсім не зацікавила — як би там не було, а тоді він поводився саме так, і я це бачила на власні очі. Ми прочитали всі пояснювальні таблички, Роберт висловив свою думку щодо техніки Мане, потім повільно відійшов, хитаючи головою — так він робив завжди, якщо був у захваті, якого не висловити мовою. Вже на другий тиждень нашого спільного життя він суворо зауважив, що я надто мало малюю — на його думку, це через нього. Кожного разу, повертаючись додому, я знаходила приготоване для мене полотно, заґрунтоване сірим або бежевим. Під його керівництвом я почала працювати наполегливо, як ніколи, й підштовхувала себе до більш складних завдань.