Викрадачі

На тому тижні справи пішли дещо краще, принаймні зовні, аж поки Роберт не сповістив мене, що знову збирається до Ґрінхіла. Йому потрібно було разом з Кейт звернутися до адвоката й владнати деякі фінансові питання, на це йому потрібний цілий тиждень. Мене це засмутило, але я гадала, що для його настрою буде корисним, якщо та справа наблизиться до кінця, тож я просто поцілувала його на прощання й відпустила. Він відправився туди літаком, а я в той час проводила заняття, тому не мала змоги відвезти його до аеропорту. Роберт дійсно був відсутній рівно тиждень, а одного вечора з’явився на порозі, дуже втомлений і з якимось дивним запахом, наче з тривалої подорожі — запах бруду, але в той же час і певної екзотики. Він спав, не прокидаючись, два дні й дві ночі поспіль.

На третій день кудись пішов у справах, а я безсоромно переглянула всі його речі… ні, можливо, з соромом, але й з рішучістю довідатися про все. Він усе ще не розпакував свою сумку, і в ній я знайшла квитанції французькою мовою, на деяких було слово «Париж» — з готелю, ресторанів, аеропорту імені де Голля. В одній з кишень піджака був зім’ятий квиток авіакомпанії Ер Франс, а також його закордонний паспорт, якого я доти не бачила. Більшість людей мають на фото в паспортах жахливий вигляд, але Роберт був красенем. Поміж білизною я знайшла загорнутий в товстий папір пакунок, а всередині пакунка — зв’язку листів, перетягнуту стрічкою. Листи були дуже старі, французькою мовою, наскільки я могла зрозуміти. Доти я їх ніколи не бачила. Мені було цікаво — може, ті листи мають стосунок до його матері, старі родинні листи; також цікаво, чи не привіз він їх з Франції. Коли ж побачила підпис на першому листі, я сіла, почуваючись так, немов сплю й бачу кошмарний сон, а потім склала всі листи й повернула на місце.

Тепер потрібно було вирішити, що я скажу йому. «Чому ти подорожував до Франції?» Було трохи важливіше запитання: «Чому ти не сказав мені, що їдеш до Франції й не взяв мене із собою?»

He могла я змусити себе поставити таке запитання: це принизило б мою гордість, а на той час моя гордість уже була дуже вразлива, як сказала б Мазі. Замість того ми посварилися, скоріше, це я посварилася з ним, почала справжню баталію навколо одної картини, натюрморту, над яким ми працювали удвох, і нарешті сказала йому забиратися геть. Він пішов. Я виплакалась перед сестрою, заприсяглася ніколи не приймати його, якщо повернеться, спробувала забути, ось і все. Проте я дуже занепокоїлася, коли він взагалі ніяк не давав про себе знати. Тривалий час я не знала, що від мене він пішов до Національної галереї — ну, всього за кілька місяців — і намагався пошкодити картину. Це на нього не схоже. Зовсім не схоже на нього.