Ґарґантюа і Пантаґрюель

«Добрійший мій батьку! Будь-які несподівані нагоди і пригоди цього куцого життя стрясають наші почуття і наші вітальні сили ще тяжче й згубніше (аж іноді душа розлучається з тілом, дарма що ґвалтовні вісті сприятливі і бажані), ніж коли б ми загодя до них подумки приготувалися; ось чому приїзд сюрпризом вірника вашого Малікорна збурив і сколошкав мене непомалу. Адже я не сподівався побачити когось із ваших челядників і мати від вас вісточку аж до самого кінця наших мандрів. А впокоїло мене те, що любий спомин про вашу найяснішу величність, врізаний, чи краще сказати, вкарбований, вибитий у задньому шлуночку мого мозку, мріє, світить і жевріє непогасно.

А що ви мене своєю благодією перебігли, такого зичливого листа пославши і свідченнями вірника про здоров'я і гаразд ваші і всього королівського роду духа мого піднявши, я мушу до того, що досі робив самохіть, а саме: по-перше, хвалити благословенного Спасителя нашого, чиїй

Божій ласці завдячуємо ми те, що Ви такий довгий вік при здоров'ї маєтеся; по-друге, вічно дякувати вам за ту палку і незмінну любов, яку ви плекаєте до свого недостойного сина і недбалого служника. За часів старожитніх такий собі римлянин на ймення Фурній сказав Цезарю Августу, який простив і помилував його батька, учасника змови Антонія: «Дарувавши мені таку велику ласку, ти зганьбив мене навік, бо я не можу за неї віддячитися, і мені випадає жити й померти з тавром невдячника». Ось і я можу сказати, що ваше безмірне отецьке прив'язання обрікає мене жити і померти невдячником. Хіба що спробувати виправдатися, згадавши стоїків, які бачили у благодії три сторони: давця, одержувача і віддячника; одержувач віддячується давцеві, якщо охоче його благодію приймає і пам'ять про неї повік зберігає, і навпаки: одержувач, згордувавши і забувши зроблену йому благодію, стає цілосвітнім невдячником.