Білий попіл

Йому перехопило віддих, і далі він лише пихкотів, відчайдушно вчепившись за мій рукав.

— Як цікаво все складається… — процідив пристав. — Надіньте-но на нього закови.

Один з поліціянтів вийшов. Я прокашлявся і спокійно сказав:

— По-перше, почати б з того, що пожежу влаштував не я. Це зробив один із друзів Лисиці. Запишіть: його звати Томаш Болгар…

— Що ж ти брешеш, сволото така! — закричав поліціянт із забинтованою рукою. — Не вірте йому, пане пристав, він знаний шахрай!

Та пристав навіть не подумав узятися за перо.

Принесли кайданки і мене хутенько закували.

— Панасе, — батьківським тоном сказав пристав. — Він уже не викрутиться, не хвилюйся. А зараз — залиш нас удвох.

Панас вийшов. Мені здалося, чути було, як він скреготав зубами.

— Вислухайте мене, пане пристав, — почав я.

— Звісно. І вислухаю, і запишу, як ви просили.

— Усю цю легенду про шахрая — це я сам вигадав, присягаюся! І якраз пристав Марініч — та людина, яка може підтвердити кожне моє слово! Адже ми вдвох і придумали цей план, за яким він мав увірватися в лігво Лисиці й визволити мене, буцімто арештувавши, а я на той час збирався виграти в карти кольє, що його вкрали в графині Завадської!

Більшу частину цієї тиради я проторохтів так, ніби за мною вовки гналися, — боявся, що будь-якої миті пристав накаже мені замовкнути.

Перевівши дух, я дивився на пристава і намагався збагнути, повірив він чи ні. Але він так і не відповів, бо в двері постукали й на порозі показався ще один поліціянт. Він поклав на стіл пристава ключ од моєї квартири.

— Дякувати Богові, — видихнув я. — Зараз ви переконаєтеся, що я не брешу.

— Документи привіз? — запитав пристав.

Поліціянт похитав головою і шморгнув носом.

— Пожежа там — усе палає! Вже годину погасити не можуть. А ось це було зовні прибите, біля дверей.

— Як це — пожежа?! — вихопилось у мене.

Поліціянт пропустив мій вигук повз вуха. Він витягнув з сумки й поклав на стіл лисячий хвіст. Враз мені стало важко стояти, наче підлога раптово похилилася, і я сів.

Пристав узяв хвіст і крутив його в руках.

— Так ви, дорогенький, кажете, що тирло Лисиці спалили не ви? — з притиском запитав він, піднявши правицю із затиснутим у ній хвостом, ніби я міг його досі не помітити.

— Просто запитайте у пристава Марініча, — втомлено сказав я. — А ще краще, приведіть його сюди, щоб він усе підтвердив.

— Пристав з кримінальних справ Мирослав Марініч, — крижаним тоном відповів він, — помер сьогодні вранці від тяжких опіків. До тями він так і не прийшов.